Злочин без покарання. Як Лукашенко і його спецслужби дозволили бойовикам «ЛДНР» повертатися в Білорусь

На словах влада Білорусі негативно поставилася до участі своїх громадян у війні на Донбасі по обидві сторони конфлікту. Кримінальний кодекс дозволяє засудити їх відразу за кількома статтями на чималі терміни, тим більше, що деякі відкрито визнавалися у вбивствах. Однак на практиці за гратами опинилися тільки п’ятеро і в зручний для офіційного Мінська момент.

Співавтор книги «Білоруський Донбас» Катерина Андрєєва пояснює, чому білоруси-бойовики «ЛДНР» залишаються на волі і навіть не повинні ховатися.

 

Журналісти «Белсату» написали книгу про роль Білорусі в українсько-російській війні

Вперше тему участі білоруських громадян у війні на сході України Олександр Лукашенко торкнувся в квітні 2015 року.

«Війна колись закінчиться, а ці бойовики, понюхавши і спробувавши крові, повернуться додому. Ким вони будуть? Мене це дуже хвилює», – сказав глава держави в посланні Національним зборам.

У вересні того ж року хвилювання змінюється обіцянкою «розібратися» з бійцями, коли ті повернуться в країну. У листопаді на Мінському залізничному вокзалі затримують Тараса Аватарова з «Правого сектора» – при обшуку у нього нібито виявляють пістолет і гранату. Через шість місяців суд дає Аватарову п’ять років вʼязниці, але зовсім не за участь у добровольчому підрозділі, а за «незаконний обіг і контрабанду вибухівки».

У січні 2016-го Лукашенко заявляє, що «деякі так звані сміливі люди, які воювали на Донбасі, позують вже в Мінську зі зброєю». Він доручає міліції і КДБ «негайно розібратися» з подібними громадянами: «Ніяких позерів, ніяких бойовиків в країні бути не повинно». Така однозначна установка Лукашенко звучала як прямий наказ до затримання всіх білорусів, які брали участь у конфлікті.

Протягом 2016 року силовики справно рапортують про кількість відомих їм бійців, не уточнюючи, на якій стороні воюють. У квітні тодішній глава МВС Ігор Шуневич робить важливу заяву: на одного білоруса, який воює на боці України, припадають три білоруси в лавах «ЛДНР». У тому ж місяці у Вітебську затримують добровольця з «Азова» Станіслава Гончарова. Вирок йому винесуть майже через рік-7 років за «розпалювання расової і національної ворожнечі», «поширення порнографії» і «особливо злісне хуліганство«, вчинене аж в 2013 році.

Нам невідомі випадки, коли після повернення на батьківщину проукраїнський доброволець не потрапив би під переслідування. Але що ж в цей час відбувалося з білорусами-бойовиками «ЛДНР», число яких, за словами міністра, значно перевищувало кількість проукраїнських бійців?

 

https://belsat.eu/news/kolki-belarusau-prajshli-praz-vajnu-na-danbase-rassledavanne-belsatu/?btid=d5b539c6770e46a30bce2cff66194ba8

«Мене не посадять, боятися нічого»

… «Я питав у гебешників: як же так, Олександр Григорович теж проти фашизму. А вони: ну так ми ж тебе не садимо. Ми тебе допитали – і їдь куди хочеш. Самі гебешники швидше з симпатією ставляться до нас. Мені говорили: ну ти ж все одно туди поїдеш. Ну так, кажу, поїду», – розповідав в інтерв’ю Радіо Свобода Сергій Бондар з Бобруйська, колишній командир взводу розвідки.

На запитання журналіста, скількох українців він убив, відповідав, що «не рахував». Бондар воював на Донбасі з червня 2014-го і за два з гаком наступних роки встиг тричі побувати на батьківщині. За словами бойовика, його допитували і в КДБ, і в МВС, а після відпускали. У паспортному столі Бобруйську йому допомогли відновити втрачений Білоруський паспорт.

…. «Мене не посадять, боятися нічого», – говорив автору Олександр Рукавишников, який після контузії повернувся в Білорусь. Взимку 2017 року він призначив мені зустріч в Мстиславлі і зізнався, що брав участь у боях під Дебальцевим і отримував стандартні для рядового гроші – 15 тисяч російських рублів. Провівши майже рік на фронті, він без проблем оселився на батьківщині і отримав новий паспорт. «Співробітники обласного КДБ так і сказали: нам АТОвці цікавіші за тебе», – згадував бойовик.

… «Поранений був… хрипів до**я– ось ми йому кулю прямо в лоб та встромили. Заткнувся відразу», – говорив майор ОРБ «Спарта» Микола Шелехов, гортаючи фото на телефоні. Розмова з журналістом відбувалася в самому центрі Мінська, у дворику біля площі Перемоги.

Микола Шелехов. Фото зі сторінки в Facebook

Розповідаючи про свою першу поїздку на фронт на початку 2015 року, він стверджував, що «поїхав сам і підібрав хлопців, які не знали, куди і що», і проговорився про контакти з офіцерами 5-ї бригади спецназу в Мар’їній гірці. До речі, як мінімум двоє бойовиків «Спарти» раніше служили в «Пʼятірці».

…«Зайшли ми на зачистку в школу. Я за поворот загортаю – і мій Калашников буквально впирається в голову «кропу». Тобто у мене не було варіантів. Я натиснув на курок. Так мені довелося позбутися від моєї синьої форми, сильно забруднилася. Потім до цього став ставитися простіше. Щось звичайне… Ну, як каву випити», – розповідав у січні 2017-го Радіо Свобода вітебчанин Сергій Трофимов.

Він зізнавався, що вартість убитих ним «йде на десятки». Як і інші, за роки війни він встиг кілька разів з’їздити на Донбас і повернутися назад. Але замість суду його чекала пропозиція співпраці від КДБ.

Сергій Трофімов на Донбасі. Фото з соціальних мереж

Білорусів-бойовиків, які без проблем поверталися на батьківщину, – як мінімум кілька десятків. Ніхто з процитованих вище не був заарештований, незважаючи на відверті зізнання в ЗМІ і фото зі зброєю в соцмережах. Такий стан речей різко контрастував з установкою Лукашенко зачистити країну від бойовиків.

 

https://belsat.eu/news/baeviki-pvk-vagnera-pryyazdzhali-u-belarus-i-zrabili-tut-novyya-dakumenty-rassledavanne-belsatu/?btid=d5b539c6770e46a30bce2cff66194ba8

Слова і дії

У лютому 2016 року газета Адміністрації президента «СБ – Білорусь сьогодні» в програмній статті «Гастарбайтери війни» чітко позначила позицію держави:

«Особливу загрозу національній безпеці представляють білоруські громадяни, які воюють у складі підрозділів АТО. […] Вони сповідують ідеологію агресивних навколофутбольних рухів і насильницьку форму повалення державної влади, відкрито протиставляють себе правоохоронній системі».

Що стосується бойовиків – вони, мовляв, небезпечні тільки тим, що через травмовану війною психіку можуть кого-небудь вбити або пограбувати, писала «СБ».

У Білорусі бойовиками паралельно займаються КДБ і Губопік: з самого початку конфлікту вони ретельно збирали відомості про бійців, проводили обшуки і профілактичні розмови. Але, якщо добровольців по приїзду в країну майже миттєво заарештовували, то бойовики «ЛДНР» такої загрози не відчували. Максимум, що їх чекало на батьківщині – обшук і розписка, що попереджені про кримінальну відповідальність і на війну більше не поїдуть. Незабаром багато хто повертався на фронт.

«Багато наших поїхали додому, начхавши на висловлювання Лукашенка. Я знаю багато людей, які повернулися в Білорусь – всі вони цілком нормально себе почувають. Так, викликали Кдбшники рази два, перевірили. Переконалися, що воювали на боці «ДНР» – і претензій більше немає», – каже снайпер Андрій Дюбанов із Заславля.

Майже всі бойовики розповідали про «людське» ставлення до себе правоохоронців. «Я сидів у кабінеті слідчого і грав у комп’ютерні ігри. І він же мені з дому приносив поїсти, сигарети давав», – говорив Іван Яровий з Могильовської області.

Іван Яровий. Фото: ВКонтакте

Дуже показові в цьому сенсі слова високопоставленого співробітника Губопік, переказані мені колегою-журналістом.

«Я запитав не під запис, як він ставиться до білорусів, які воюють за «ЛДНР». Він відповів: «Так, ми проти них», і задумався. А через пару секунд додав: «Але взагалі, по-хорошому, можна було б поїхати і допомогти».

І це не дивно. Більшість офіцерського складу білоруських спецслужб родом з радянської системи, а Лукашенко десятиліттями годував їх звичною риторикою про загрозу із Заходу. Ментально їм набагато ближче путінська Росія, ніж Україна з курсом на євроінтеграцію. У свою чергу, бойовики «ЛДНР», які повторювали як мантру тези російської пропаганди, виявилися для спецслужб соціально близькими елементами, нормальними хлопцями.

Силовики ніколи не займалися б подібним потуранням, якби на те не було волі Лукашенко. Очевидно, що в непублічному просторі ті отримали абсолютні інші рекомендації: доглядати, але не чіпати.

Перша причина, яка спадає на думку-небажання зачепити Москву. Восени 2018 року заступник Міністра закордонних справ України Василь Боднар сказав мені: «По лінії МЗС Білорусі завжди говорять, що це в компетенції інших органів. У формальній обстановці посил йде такий, що, мовляв, розглянемо питання, а в неформальній – кивають на той бік, на Росію». Незважаючи на періоди конфронтації в певних областях, Лукашенко визнає, що Росія була і залишається геополітичним союзником номер один.

Катерина Андрєєва та заступник Міністра закордонних справ України Василь Боднар. Фото: Belsat.eu

Однак у випадку з бойовиками справа була не стільки в страху перед реакцією Москви. По-перше, для самої Росії її бойовики – не більше, ніж гарматне м’ясо і навряд чи б їх арешти рикошетом вдарили по Лукашенку. По-друге, за останнє десятиліття той демонстрував здатність йти на різкі кроки в двосторонніх відносинах, коли вважав це за потрібне (наприклад, арешт Баумгертнера або недавнє захоплення «Белгазпромбанку»).

Справжня ж причина вольниці для бойовиків в тому, що режим просто не побачив в них ніякої загрози своєму існуванню. Найчастіше бойовики заявляли про готовність боротися на боці влади в разі умовної революції. «Якщо буде Майдан, я залию кров’ю всю землю, і ніщо мене не зупинить», – говорив гродненець Олексій Фоков. Немає сумнівів, що такий наказ своїм силовикам віддав би сам Лукашенко.

Таємниця Лукашенка. Чи могла Білорусь стати співучасницею російської агресії проти України?

Зручна стаття

У перші три з половиною роки війни жоден бойовик не був притягнутий в Білорусі до відповідальності. У 2017 році протягом декількох місяців відбудуться відразу три суди над такими громадянами. Процеси над ними були або закритими, або максимально непублічними, про вироки повідомлялося постфактум. Прізвища засуджених раніше не фігурували в ЗМІ: взяли зовсім не тих, хто хвалився журналістам своїми бойовими досягненнями. Однак найбільший інтерес тут представляють Не особи бойовиків, а час, коли ті були заарештовані і стаття, яку їм інкримінували.

Теоретично, бойовики можуть бути засуджені в Білорусі за цілою низкою статей Кримінального кодексу. Наприклад, «Підготовка або ведення агресивної війни»(арт. 122, максимальна санкція – смертна кара), акт тероризму або вбивства іноземця (арт. 124, від 8 років до розстрілу) порушення норм міжнародного гуманітарного права під час збройних конфліктів (арт. 136, до 20 років в’язниці). І за статтею 133 «Найманства», що передбачає до 7 років увʼязнення. По ньому правоохоронці обіцяли в першу чергу залучати комбатантів. Минулого року Губопік заявив про «10 заарештованих найманців», але досі невідомо ні про один суд.

У квітні 2016 року у силовиків з’явився зручний інструмент, який дозволяв в потрібний момент чисто декоративно притягати до відповідальності учасників конфлікту на Донбасі. До Кримінального кодексу ввели статтю 361.3 «участь у збройному конфлікті на території іноземної держави без ознак найманства», тобто – без отримання грошей. Він отримав неформальну назву «ідеологічне найманство». Сама участь тепер каралася обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням на строк від 2 до 5 років. Слідству не потрібно було доводити ні факту отримання ними грошей, ні заглиблюватися в деталі бойового шляху обвинувачених, ні взаємодіяти з українськими спецслужбами.

Лукашенко вручає квіти канцлеру Німеччини Ангелі Меркель. 11 лютого 2015 р. Фото: president.gov.by

Для розуміння тактики білоруської влади в цьому питанні необхідно згадати період 2015-2016 років. Тоді Олександр Лукашенко вперше за всю історію свого правління активно заробив на «зовнішню аудиторію».

Він відсунув на другий план традиційну риторику про ворогів всередині країни і на Заході і входив в роль миротворця в очах цього самого заходу, просуваючи імідж Білорусі як донора стабільності в регіоні. Після прийому в Мінську «нормандської четвірки», нев’їзної в ЄС авторитарій домігся часткового скасування санкцій і, здавалося, взяв курс на вихід з політичної ізоляції.

Щоб досягти цієї мети, йому довелося піти на активізацію співпраці з Україною. У 2017 році він проводить відразу три зустрічі з Петром Порошенком – у квітні, липні та листопаді. Ні з ким з колег, крім Путіна, Лукашенко ще не зустрічався так часто протягом року. Безумовно, вони не могли не зачіпати проблему масового повернення на територію Білорусі бойовиків «ЛДНР».

«Ми з ним зустрілися в Еміратах. Ми ж не просто так зустрілися-ми з ним довго обговорювали проблеми. Я кажу йому: Петро Олексійович, що ми не виконали з того, що обіцяли?»- пізніше говорив Лукашенко. Він не пояснив, про які обіцянки йшла мова, але три арешти бойовиків відбулися в короткий термін – між першою і другою зустріччю.

Порошенко і Лукашенко в Києві, липень 2017 року. Фото: president.gov.by

Військові туристи

Олексій Єршов. Фото зі сторінки ВКонтакті

Першим засудженим за статтею 361.3 КК став Олексій Єршов з Постав, який повернувся додому в квітні 2017-го. Чекісти прийшли з обшуком тільки в кінці травня, після чого Єршову сказали з’явитися на допит в обласне управління КДБ. За словами бойовика, його взяли під варту в кабінеті слідчого і помістили в СІЗО. Єршов отримав два роки «домашньої хімії», і його випустили з-під варти. «Я добре розумів, що після суду мене звільнять», – зізнавався він і менш ніж через місяць повернувся на фронт.

 

 

 

https://belsat.eu/news/ya-vedau-shto-vyjdu-na-svabodu-belarus-baevik-dnr-asudzhany-na-2-gady-hatnyaj-himii/?btid=d5b539c6770e46a30bce2cff66194ba8

Після двох місяців на Донбасі Віталій Митрофанов приїхав в Річицю. На початку серпня 2017-го за ним прийшов Губопік. Бойовику показали його фото з фронту, після чого той написав щиросердне зізнання. Суд присудив йому два роки «хімії». У травні 2019-го він достроково вийшов на свободу. На силовиків він не в образі: «Вони всі знаходяться під тиском» якби не було тиску зверху, цих політичних маніпуляцій, то пожурили б і відпустили» , – міркував Митрофанов. Свій вирок він вважає «чисто політичним рішенням, прийнятим на догоду Порошенку», так як «раніше хлопці спокійно приїжджали додому, їх ніхто не чіпав».

У СІЗО Митрофанов зустрів Віталія Котлобая з Гомеля, який згодом отримав два роки колонії за тією ж статтею. Він також був затриманий влітку 2017-го. Особливість історії Котлобая в тому, що він став першим бойовиком, якому дали реальний тюремний термін, і, швидше за все, він не брав участі в боях. З серпня 2015 року під позивним «Шопен»в рядах «Козачого полку ЯрГА» він виробляв пропагандистські відеоролики і розміщував оголошення про набір бійців в підрозділ. Відсидівши половину терміну, Котлобай звільнився умовно-достроково.

Іван Яровий (позивний «Пушкін») з круглого Могильовської області їздив на фронт і повертався безліч разів. Перший раз «Пушкіна» затримали і відпустили ще восени 2015 року – саме до цього часу відноситься його розповідь про доброго слідчого, який приносив йому домашню їжу. Після Яровий встиг знову повоювати і кілька разів приїхати додому на побивку. У січні 2018-го він за звичкою повернувся в Білорусь з фронту, хоча на той момент вже було відомо про арешти бойовиків. У травні суд засудив його до двох років колонії по тій арт. 361-3. чому його все ж посадили у в’язницю? Швидше за все, Яровий просто набрид силовикам своєю балакучістю – про кожен приїзд він оголошував журналістам. А політичний момент ще допускав локальну посадку, щоб пустити пил в очі Києву.

Вадим Шевченко зліва. Джерело: ВКонтакті

Останнім засудженим за статтею 361-3 КК став Вадим Шевченко. У липні 2019-го суд у Бресті дав йому два роки колонії. До того протягом трьох років бойовик воював в «ДНР» і навіть злітав у відрядження до Сирії, а в кінці 2018 року повернувся в Брест, де нібито з’явився з повинною в КДБ. Ймовірно, у Шевченка була своя передісторія взаємин зі спецслужбами. Коли тричі судимий бойовик приїжджає додому і починає триматися надто нахабно (а він, наприклад, погрожував журналістам і блогерам), простіше ненадовго посадити його у виховних цілях, тим самим підтримуючи ілюзію контролю над ситуацією. Арешт Шевченка дійсно не вкладається в тимчасові рамки «подарунка Києву», але цей виняток лише підтверджує правило.

Якби закон застосовували однаково до всіх «поверненців», Шевченко став би не п’ятим засудженим-рахунок йшов би як мінімум на десятки.

***

За участь у війні на Донбасі в рядах незаконних формувань перед судом у Білорусі постали тільки п’ятеро бойовиків. Двоє з них обійшлися обмеженням свободи, причому один втік назад на фронт.

Проміжок часу, в який відбулися перші три арешти, говорить про виключно політичний характер рішення, прийнятого особисто Лукашенком. Наступні арешти були «розбірками» із занадто балакучими бойовиками на місцевому рівні. Втім, і їх цілком могли б кулуарно продемонструвати Києву, якби зайшла така розмова.

Таким же політичним було рішення не чіпати десятки інших бойовиків, які вільно приїжджали на побивку або назовсім поверталися в Білорусь. Як згадував один з них, Костянтин Фофанов з Борисова, після формального обшуку чекісти на прощання порадили йому не спілкуватися з журналістами і взагалі поменше розповідати про Донбас.

Катерина Андрєєва/ ОБ, belsat.eu

Новини