Жити вірменському народу чи не жити? Репортаж з Вірменії та Карабаху



«Більшовики принесли в жертву наші історичні землі, які ще Севрським договором були окреслені як Вірменія», з гіркотою говорить Давид Агаджанян, він створив мережу центрів в яких вірмени безкоштовно в’яжуть маскувальні мережі для армії. «Жити вірменському народу чи не жити», так з точки зору Нуне Манукян, яка шиє матраци для вірменських солдатів, стоїть питання у війні за Карабах. Жінка не розуміє, чому християнський світ мовчить, але в той же час продає зброю Азербайджану. Репортаж з Вірменії і Карабаху, про те як конфлікт бачать звичайні жителі, і чому вони готові битися до останнього.

Ранок у Степанакерті після чергових обстрілів. Місцеві жителі відзначають, з 27 вересня життя міста змінилося кардинально, а підвали і укриття стали його частиною.

Розповідає Разміка, мешканка Степанакерта:

«Страшно це все, ви навіть не уявляєте. Щоразу летить снаряд, не знаємо, в кого потрапить. Тремтимо, сидимо, в підвалі і тремтимо. І кожен день зі страхом цим живемо».

Нагірних Карабах або Арцах-анклав всередині Азербайджану, населений переважно вірменами. Суперечка за ці території триває не одне десятиліття.

На початку 1990-х вірмени Карабаху оголосили про створення незалежної республіки, бюджет і армія якої тісно пов’язана з Вірменією. Ось тільки самопроголошена республіка не визнана ніким у світі, в тому числі і Вірменією. Баку ж вважає цю територію окупованою.

Бої між вірменськими та азербайджанськими силами тривають на кількох ділянках фронту. Обидві сторони звинувачують один одного в обстрілі. Незважаючи на домовленість про припинення вогню, вже 14 жовтня Єреван і Баку заявили про відновлення бойових дій.

Як спалахнув конфлікт 30 років тому. Інтерв’ю з лідером Карабахського руху

Депутат правлячої у Вірменії фракції «Мій крок» Арман Егоян впевнений, міжнародне співтовариство має бути на боці Єревана.

Коментує Арман Егоян, депутат фракції «Мій крок», Вірменія:

«По-перше, міжнародне співтовариство має одноголосно, беззастережно засудити Азербайджан і Туреччину. Туреччину – за те, що привезли цих терористів, Азербайджан – за те, що прийняли цих терористів на своїй території. А по-друге, міжнародне співтовариство має визнати незалежність або який-небудь інший статус вірмен, статус народу Нагірного Карабаху. Тому що люди мають право жити в своїх будинках. А країни не мають право бомбити мирне населення, на якій території це б не було. Їм потрібна просто земля – без населення – без вірмен».

Далеко від бойових дій, в Єревані, в повітрі також відчувається напруження, і готовність відстоювати право вірмен жити в Нагірному Карабасі.

Одна з волонтерів, що допомагають армії заявляє:

«Подивіться, весь народ перетворився в одну велику армію, в надійний тил, в потужну передову лінію. У нас немає сумніву в нашій перемозі».

Наталія Погосян добровільно працює в одному з центрів, в якому готують маскувальні сітки і матраци для солдатів і госпіталів:

«З 2016 року до цього дня, як тільки виникає якась необхідність в нашій підтримці і допомозі, ми збираємося тут, даємо клич через соціальні мережі і ви бачите, скільки людей. Тут всі, напевно, ті, чиї брати, чоловіки, племінники, хтось обов’язково стоїть на передовій. Ми ж робимо все, що в наших силах. Ми захищаємо не тільки себе, ми захищаємо весь світ від терористів. Про те, що вони воюють на боці Азербайджану — це доведений факт, в цьому вже ніхто не сумнівається».

Допомогти вірменським солдатам прийшла і Нуне Манукян. Жінка стверджує, спокійних часів у Вірменії не було навіть у мирний час:

«У нас стріляли, ми звикли. Я вважаю, що в цьому є релігійний відтінок. Хоча багато хто не хоче давати релігійну оцінку. Тому що тут стоїть питання: жити вірменському народу чи не жити. Для мене незрозуміло, коли християнський світ мовчить. Коли вони всі в цьому бізнесі зброї всі замішані. Вони роблять вигляд, що вони такі чисті, то це просто неприйнятно».

Колись у цьому приміщення проходили заняття з брейк-дансу та карате, цей зал облаштували під виробництво маскувальних сіток.

Каже керівник школи танців Леа Авакімян:

«У мене там учні на фронті. Вони ось з такого віку у мене танцювали, вони захищають батьківщину. Вони наші діти».

Як розповідає автор ініціативи – Давид – таких центрів допомоги по всій країні стає все більше. Сам чоловік живе в Москві, але, за його словами, в такий час не міг не повернутися на батьківщину.

 

Колишній керівник Азербайджану – «Белсату»: Конфлікт в Карабасі це «податок на незалежність»

Давид Агаджанян, автор ініціативи:

«В принципі в тилу настрою трохи напружене, важке. Постійно втрачаємо своїх друзів. Кожен день гинуть люди, яких ми знаємо, знали. І в той же час дуже бойовий настрій. Немає ніякої паніки, хоча ми розуміємо, що ситуація важка і по-перше, багато людей вносять свою лепту. І скоро буде 200 осіб, які залучені в нашу ініціативу».

У Москві Давид читає лекції з історії та культури Вірменії. Стверджує, історія народу не дозволить вірменам відступити.

Давид Агаджанян:

«Більшовики принесли в жертву наші історичні землі, які ще Севрським договором були окреслені як Вірменія. Які спочатку входили до Вірменії. І також є територією вірменського нагір’я.

 

Кров в Чорному саду – за що воюють Азербайджан і Вірменія?

Народ Нагірного Карабаху зрозумів, що-небудь треба підніматися на ноги і захищатися, або просто відбудеться новий геноцид. Потім в 95 році: коли сили Азербайджану були під кінець, вони попросили перемир’я. У Бішкеку було підписано. Досі з 95 року на кордоні помирають солдати через агресію».

Причому солдати вмирають по обидва боки фронту. Під обстріли потрапляють мирні жителі, є десятки загиблих.

Азербайджан у свою чергу звинувачує Вірменію в обстрілі. У тому числі і азербайджанського міста Гянджа, розташованого в 60 кілометрах від лінії фронту в Нагірному Карабасі. Тільки за ніч після оголошеного перемир’я в місті загинуло щонайменше 10 осіб. Єреван свою причетність до обстрілів цивільних об’єктів в Азербайджані заперечує.

Яким буде завтрашній ранок у Степанакерті, його мешканці навіть не беруться передбачати. Але місцевий власник кафе – здається, єдиного відкритого в місті, зазначає, серед відвідувачів будуть лише журналісти. А якщо прозвучить сигнал тривоги, то поруч є бомбосховище. Нічого такого, просто життя за правилами війни.

 

Світлана Овчарова, Вітольд Репетович і Тейміне Енокян, для програми /ОБ, «ПроСвіт»

Фото: Sergei Bobylev / TASS / Forum

 

Новини