«Ихтамнет» – початок, або Горбачов «проспав» литовський прорив

Олександр
Подрабінек
Вільнюс, 1991 рік. Фото з архіву Сергія Дубовця

У ніч на 13 січня 1991 року у Вільнюсі пролилася кров. Здихаюча радянська влада з останніх сил намагалася утримати в своїй імперії непокірні території. Комуністична верхівка на чолі з генсеком Михайлом Горбачовим прекрасно розуміла, що приклад свободи, поданий однієї з республік, зрештою позбавить їх влади і в Москві.

Історія останнього ривка Литви до свободи і незалежності почалася роком раніше. У ніч на 11 березня 1990 року Верховна Рада Литовської РСР на чолі з Вітаутасом Ландсбергісом проголосила незалежність Литви. На території республіки було припинено дію Конституції СРСР і відновлено дію Литовської Конституції 1938 року.

Ніхто не визнав тоді незалежність Литви – ні західні демократії, ні тим більше Москва. Але хіба для того, щоб бути вільним, потрібно чиєсь визнання?

Через 11 днів, 22 березня 1990 року, президент СРСР Михайло Горбачов видав указ «Про додаткові заходи щодо забезпечення прав радянських громадян, охорони суверенітету Союзу РСР на території Литовської РСР», що пропонує вилучити у Литві зброю у населення та організацій. Горбачов готувався застосувати силу і боявся опору. Того ж дня радянські десантники захопили будівлю міськкому КПРС у Вільнюсі. 24 березня вони зайняли Вищу партійну школу, а на ранок – будинок Політпросвіти. З 18 квітня почалася часткова енергетична блокада Литви.

Литва згадує боротьбу за незалежність у 1991 році. Відзначено українців

27 квітня біля будівлі Верховної Ради Литви пройшов мітинг протесту проти окупації Литви Радянським Союзом, на якому 500 юнаків спалили свої військові квитки на знак відмови від служби в окупаційній армії.

Дешеві продукти замість свободи

Протистояння непокірної Литви та імперської Москви тривало майже рік. Десять місяців Горбачов намагався шантажем, обіцянками і погрозами домогтися від Литви змирення. Десять місяців Литва жила на межі військових зіткнень з радянською армією.

8 січня 1991 литовська прорадянська Комуністична організація «Єдність» організували у Вільнюсі мітинг біля будівлі Верховної Ради. Скориставшись оголошеним напередодні підвищенням цін на продукти харчування, комуністи зажадали відставки литовського уряду і навіть зробили спробу увірватися в будівлю Верховної Ради.

Виховані в марксистських традиціях захисники радянської влади вважали, що дешеві продукти для всіх людей будуть цінніше, ніж свобода. Але вони судили по собі, а таких у Литві була вже меншість.

До того ж часи були вже аж ніяк не дисидентські, коли насильства було прийнято чинити опір тільки мирними засобами. Виступив по радіо і телебаченню голова Верховної Ради Вітаутас Ландсбергіс закликав прихильників незалежності не допустити захоплення парламенту, урядових будівель і найважливіших об’єктів інфраструктури.

Вільнюс, 1991 рік. Вільнюс, 1991 рік. Фото з архіву Сергія Дубовця

7-9 січня до Литви були перекинуті співробітники спецпідрозділу КДБ «Альфа», а також військовослужбовці Псковської дивізії ВДВ та інших частин. 10 січня президент СРСР Михайло Горбачов зажадав скасування в Литві «антиконституційних актів і відновлення дії союзної конституції». 11 січня радянські військові зайняли Будинок друку у Вільнюсі, ретрансляційний телевізійний вузол в Неменчині, інші громадські будівлі у Вільнюсі, Алітусі, Шяуляї.

Керівництво Верховної Ради Литовської Республіки закликало людей вийти на вулиці і взяти участь в охороні будівель Верховної Ради, радіоцентру, телевежі, телефонних станцій. У той же день на прес-конференції в ЦК Компартії Литви її секретар по ідеології Юозас Ермалавичюс оголосив про створення Комітету національного порятунку Литовської РСР – єдиного, як він заявив, легітимного органу влади в Литві.

Гідний приклад опору – ціною життя

Але що можуть зробити комуністи без військового насильства? О восьмій вечора було перервано залізничне сполучення з Вільнюсом, в годину ночі 12 січня група озброєних солдатів захопила штаб-квартиру Департаменту охорони краю на вулиці Костюшка, а десантники взяли під свій контроль телефонний вузол Вільнюса. У ніч з 12 на 13 січня дві колони радянської бронетехніки за підтримки групи «Альфа» попрямували з місця своєї постійної дислокації в центр Вільнюса. Одна прямувала до оточеного багатотисячним натовпом парламенту, інша – до телевізійної вежі, де також зібралося багато прихильників незалежності.

У цю ніч при штурмі телевізійної вежі радянськими військами загинуло 13 осіб і не менше 140 були поранені.

Атака на будівлю Верховної Ради Литви так і не відбулася. Очевидно, радянське військове командування і Михайло Горбачов розуміли, що тут жертв може бути набагато більше. Ймовірно, вони передчували можливе падіння Радянської влади і боялися відповідальності за свої злодіяння.

Литовці вистояли в тій сутичці, відстояли свою незалежність і показали іншим радянським республікам гідний приклад опору. На жаль, ціною життя і здоров’я найсміливіших своїх співгромадян: в ті дні в Литві 15 осіб загинули і близько 900 були поранені.

Зародження російської тактики «іхтамнет»

А що ж винні в кровопролитті? Чи восторжествувала справедливість?

У 1999 році на невеликі терміни позбавлення волі були засуджені шість високопоставлених литовських комуністів, пізніше – ще два радянських офіцера. Десятки підозрюваних були оголошені в розшук, в тому числі в міжнародний, але їх ніхто не поспішає видавати – ні західноєвропейські країни, ні тим більше Росія. За звинуваченням у військових злочинах знаходиться в розшуку проживає нині в Росії колишній міністр оборони СРСР, член ГКЧП маршал Дмитро Язов.

День захисників свободи в 20-ту річницю захисту будівель парламенту і телецентру у Вільнюсі, 13 січня 2011 року, Литва. Фото – Ints Kalnins / Reuters / Forum

Неодноразові спроби литовської юстиції допитати як свідка головного організатора радянських злочинів у Литві Михайла Горбачова також не увінчалися успіхом.

Лукавий комуністичний партапаратник давно заявив, що просто нічого не знав про події у Вільнюсі в ніч на 13 січня. Він спав в ту ніч і ні про що не відав. І його ніхто не розбудив. Пізніше подібні виправдання втілилися в загальновідому російську тактику «іхтамнет».

Нинішня путінська Росія цілком успадковує цим радянським традиціям. Так, не спираючись ні на які доводи, крім військової сили, утримуються належні Японії Южнокурильскі острови. Так на «блакитному оці» в 2014 році заперечувалося участь російської армії в анексії Криму, а тепер виправдовується історичною необхідністю і правом сили.

Справедливість торжествує, на жаль, не завжди. І все ж 29 років тому Литва довела, що при гарячому бажанні свою свободу можна відстояти навіть у сутичці з багаторазово перевершує по силі противником.

 

Олександр Подрабинек для/ОБ, belsat.eu

Читайте інші тексти автора в рубриці “Думки”

Дивися також

Більше матеріалів