Володимир Некляєв: «Мені пропонували зіграти роль московського ставленика»

Уладзімір Някляеў. Фота: ТК / belsat.eu

Володимир Некляєв. Фото: ТК / belsat.eu

Лідери традиційної опозиції роками намагалися пробудити білорусів до боротьби, але в нинішніх подіях нарешті опинилися осторонь. «Белсат» поспілкувався з екс-кандидатом у президенти Володимиром Некляєвим, щоб дізнатися, як він сприймає сьогоднішні події і кого вважає справжнім народним лідером. Про ефективність мирного протесту, мислення влади Білорусі і те, що Росія запропонувала йому перед виборами, – в нашій розмові.

– На сьогодні перемагає протест чи влада?

– Хоч і не в звичній формі, але у нас йде громадянська війна. Коли люди зникають, коли їх катують, коли проливається кров, – це ознаки війни, в нашому випадку режиму проти народу. І народ, який мирно йому протистоїть, – це білоруське диво. Я не був прихильником такого методу боротьби і не уявляв іншого способу зміни влади, крім площі. Я готував її в 2010 році, а в 2015-му, коли Лукашенко залякав Білорусь українським Майданом, зрозумів, що площа неможлива, і пішов з опозиції – за час, який забирає політика, можна написати не одну книгу. Цього року я знову побачив досяжність революції через площу, але все перетекло в “мильну оперу”, а зрештою в мирний опір, який дає результати. Я цього, чесно сказати, не очікував.

 

«Марш звільнення політв’язнів» у Мінську. 4 жовтня 2020 року. Фото: ТК / belsat.eu

 

– Значить, мирний протест працює?

– Безумовно. Перед кожним недільним маршем я боюся, що все це раптом закінчиться, але люди так чи інакше збираються і вимагають справедливості. Очевидно, ми сидимо на бочці з порохом: влада шукає можливостей для провокацій, щоб «справедливо» застосувати зброю. Он як почали стріляти в Бресті: хлопці тиснули омонівців, ті стали відступати, і їх командир, щоб зупинити ганебну втечу, став «бахати» в повітря. Все це дуже небезпечно і може обернутися громадянською війною вже в класичному вигляді.

– Все ж багато хто задається питанням, яка користь від мирних маршів.

– Якщо ти хоч одного разу пройшов крок у крок із сотнею тисяч людей і відчув цей духовний підйом через людську єдність, таких питань ставити не будеш. У кожного народу своя історія боротьби. Поляки, наприклад, тільки й робили, що на всі боки шаблями махали «На мене радянський танк, а я шаблею шах!..», на тривалих мирних маршах я їх слабо уявляю. А ти спробуй стерпіти! Погнати силовиків усім народам – не проблема. Набагато більша проблема – не погнати.

– Це не страх?

– Не страх, а витримка, яка крім поваги у мене нічого не викликає. У Лукашенка сил – півтори тисячі омонівців, півтисячі тихарів і охорона десь двісті чоловік. Армія і внутрішні війська не є його силою, вони можуть тільки постояти біля колючого дроту. У день першого маршу, коли силовики побачили, що голова колони протестувальників вже на проспекті Незалежності, а хвіст ще біля стели, вони дали драпака, в місті залишилися одні даішники. Майже півмільйонного маршу хунта не очікувала – місто було наше. Ось тоді треба було займати адміністративні будівлі і брати владу. З сотнею людей я повернув з проспекту Незалежності до в’язниці на Володарського, але основна колона як йшла, так і пішла – значить, люди були налаштовані на інше. У всіх, по-моєму, було відчуття, що революція, якій по Лукашенку допомагає захід, вже відбулася. Виявилося, що ні.

 

«Марш звільнення політв’язнів» у Мінську. 4 жовтня 2020 року. Фото: ТК / belsat.eu

 

– А чим Захід може серйозно нам допомогти?

– Реальними санкціями. Це не обмеження для Лукашенкової зграї на в’їзд до країн Євросоюзу і США, а тиск на економіку, щоб корито з кормом для силовиків і челяді спорожніло. Але як тільки про це починається мова, хтось заявляє, що при такому тиску Лукашенко «піде в Росію». Слухайте, нехай іде! Нехай забирає свій ОМОН, Давидька і Солодух і котиться хоч за Урал! Білоруси з ним не підуть – вони показали, що готові боротися за свою країну.

– Те, що Захід не визнає Лукашенка в якості президента, дає якийсь результат?

– Безумовно, нехай він і не стільки політичний, скільки психологічний. Персональні санкції проти челяді Лукашенка також дають результат. Як вони всі через це нервують! У них там гроші, там вчаться їхні діти, всі їхні плани пов’язані із Заходом. Білорусь ж вони просто обкрадають.

– Лукашенка тим часом підтримує Путін. Між ними можуть бути домовленості, про які ми не знаємо?

– Вони самі не знають, про що домовляються, адже кожен домовляється про своє. Обидва заявили, що домовленість стосується змін в білоруській Конституції, але кожен бачить їх по-різному. Лукашенко – що за новою Конституцією його буде «вибирати» не народ, а «обраний», тобто призначений ним парламент. А Путіну важливі реалізація «поглибленої інтеграції» і створення «Союзної держави»: як «збирач російських земель» він ніколи не відмовиться від ідеї «добровільного» приєднання Білорусі до Росії. Навряд чи він піде на пряму військову агресію, хоча не можна її виключати, але гібридна війна вже ведеться. Для нього Білорусь може формально залишатися незалежною, але перетворитися на російську офшорну зону, що найімовірніше при збереженні при владі Лукашенка.

– Як ви дивитеся на конспірологічні теорії про ставлеників Кремля в останніх білоруських подіях?

– Лукашенко і є ставленик Кремля. Якби не Кремль, він був би відлучений від влади через імпічмент ще в 2006 році. Ні про які плани заміни Лукашенка до 2020 року я не знаю, але напередодні нинішніх президентських виборів пропозиції білоруським політикам зіграти роль московського ставленика були. Першим мені про це сказав Олександр Федута, який про кулуари політики знає якщо не все, то багато. Причому, сказав так, немов попередив: з цим можуть постукати і до мене.

– І постукали?

– Якось на виході з кафе на Маяковського, поблизу якого живу, мені як би випадково зустрівся чоловік, з яким мене познайомили в Москві на зйомках фільму «Хрещений батька». Можна сказати, художнім керівником цього фільму був тодішній президент Росії Медведєв, і мій знайомий був з його оточення. Такий собі ліберальний російський патріот, який чомусь припускав, що я хоч і білоруський поет, але російський патріот теж. У розмові він запитав, чи згоден я з тим, що на чолі Білорусі повинен бути адекватний політик, який відповідає за свої слова і дії? Я сказав, що згоден. І тоді він запропонував: «Так ви подумайте» культурно так.

 

Володимир Некляєв. Фото: ТК / belsat.eu

 

– А що вам пообіцяли, якщо подумаєте?

– Про що було думати? Коли тебе фактично вербують. Я вже мав такий собі досвід: в молодості мене намагалася завербувати контора, в той час ще Союзна. Вони теж культурно це робили: «Ми пропонуємо вам роботу аналітика. Деякі процеси в літературі ви розумієте краще і глибше, ніж наші співробітники. Ви ж патріот країни? Ми теж патріоти і хочемо, щоб країна зміцнювалася». А тепер «патріотам » потрібно, щоб зміцнювалася «Союзна держава» , так які тут можуть бути розмови з будь-якими обіцянками?

– У вас є досвід комунікації з такими структурами, як КДБ. Вам не здається, що комітет міг би працювати ефективніше?

– Для ефективної роботи потрібні відповідні люди з відповідною підготовкою, а в сьогоднішньому КДБ таких майже не залишилося. Під час мого арешту голова комітету Зайцев, який удавав з себе Берію, на нічних допитах розповідав мені про всесвітню імперіалістичну змову проти керівництва Білорусі – так що тоді говорити про інших? У тому ж 2010 році, поки в «американку» не кинули політичних, там сиділи наркоторговці і так звані «економічні». Гебісти, слідчі, оперативники займалися тільки тим, що вибивали з них гроші, а для цього не потрібно знати іноземних мов і мати якихось особливих професійних і взагалі розумових здібностей. Коли я був переведений під домашній арешт, офіцери Спецпідрозділу КДБ «Альфа» з пістолетами чатували мене навіть біля туалету. Я виходив і питав: «Хлопці, ви на це вчилися?».

 

Гра в бадмінтон під будівлею КДБ. Фото: Belsat.eu

 

– Як ви бачете систему мислення нашої влади?

– Це мислення організованого злочинного угруповання. І такий же спосіб життя. Життя злодіїв, бандитів, рекетирів, їх служителів і лакеїв. Порядній людині там просто немає місця. Як немає місця совісті, честі і гідності – і закликати до цього злодіїв, які робили собі кар’єру через президентські хокейні клуби і президентські гареми, справа безнадійна. Вихід тільки один: скинути цих паразитів з тіла держави.

– У політичних подіях крім влади і опозиції бере участь суспільство. Яка його роль у 2010 і як вона змінилася сьогодні?

– Десять років тому суспільству вистачало лідерів, але йому самому не вистачало сили – тієї народної сили, яка є сьогодні, коли не вистачає лідерів. Її виявлення багатьом здалося несподіваним, майже неймовірним. Мовляв, їй ні з чого було виникнути. Московський інтелектуал Дмитро Биков, побувавши в Мінську, сказав, що в Білорусі повна деградація. Я написав йому, що він щось не те побачив. Національна свідомість не вибухнула з нічого – вона вирощувалася, і я це бачив. Ті, хто сьогодні вийшов на марші, – це діти вихованих на Короткевичі, на написаній Ластовським, Ігнатовським, Єрмоловичем історії Білорусі.

 

Дев’ятий недільний марш у Мінську. Фото: Belsat.eu

 

– Часто кажуть, що влада відображає народ. Яким чином, умовно кажучи, колгоспна диктатура запанувала над цивілізованим суспільством?

– А як Гітлер запанував над одним з найосвіченіших народів Європи? До влади в Білорусі прийшла людина, у якої немає національних коренів: батько його за різними свідченнями хто завгодно, але не білорус. Білоруського в Лукашенка не відчувалося з самого початку. Я помітив це ще в 1994 році, коли Віктор Гончар тягнув мене співпрацювати з Лукашенковим штабом. Говорив, що ми зробимо так, як зробили в Польщі: поставимо Лукашенка на чолі формально (як намагалися зробити з Валенсою), а керувати будемо самі. У підсумку Гончар привів Лукашенка до влади, а Лукашенко Гончара вбив.

– Якби не Лукашенко, в якій країні б жили білоруси?

– У європейській демократичній країні: можливість її виникнення і розвитку виникає ще з тих пір, коли нинішня Білорусь була основною частиною Великого Князівства Литовського. Рівнем життя ми виглядали б не гірше, а може і краще – з нашим потенціалом це було можливо. Але є об’єктивні закони історії, які працюють, що ти з ними не роби: одним стрибком перескочити від диктатури до демократії не можна.

– А тепер яким шляхом потрібно піти, щоб у підсумку перемогти?

– Ні в якому разі не можна ламати сценарій мирного опору: він теж вишикувався не випадково. Зараз прокидаються амбіції тих, хто під час серпневої революції був відсунутий у бік так званою новою опозицією. Нещодавно мені прислали проект створення білоруського демократичного Конгресу як би на противагу Координаційній раді, а значить, на противагу Тихановській. Я категорично проти. Право говорити від народу сьогодні має тільки вона, і важливо не зменшувати, а нарощувати її політичну вагу. Перше, що я зробив після 9 серпня, – заніс в посольства всіх європейських країн і США звернення із закликом визнати Тиханівську президентом Білорусі. Я розумію, що не визнавши виборів повністю, керівники цих країн не можуть визнати їх окремі результати, але це робота на авторитет Тихановської як національного лідера. Шкода, що за внутрішніми переконаннями вона сама не може безпосередньо заявити: «Я президент Республіки Білорусь!», але що є – то є. Коли я про це з нею розмовляв, по-людськи мені подобалася її принципова позиція: «у мене немає доказів, що перемогла». А у Лукашенка є? 80 % – об’єктивна цифра? Ні, тому він так і лютує. А Тихоновська на відміну від нього тримається молодцем.

 

Дев’ятий недільний марш у Мінську. Фото: Belsat.eu

 

– Що буде, якщо протест переможе?

– Нас чекає дуже непростий шлях: доведеться відновлювати практично все, перш за все економіку. Але якщо ми включимо нормальні ринкові механізми, дуже швидко виправимо ситуацію. Що стосується людей і їх свідомості – тут завдання складніше. У тих, хто чверть століття прожив у сподіваннях на Лукашенка, хто має лукашистське уявлення про спосіб існування, – виправити це буде набагато важче. Але коли я бачу красиві і розумні обличчя на стотисячних маршах, думаю: бог з ними, лукашистами, ми їх просто будемо годувати, і все.

Розмовляла Ірена Котелович/ОБ, belsat.eu

Новини