Репортаж з руками за спиною. Як журналістка «Белсата» провела три дні на Окрестина

Журналісти недержавних ЗМІ в Білорусі сьогодні відчувають безпрецедентний тиск з боку влади: їх затримують, б’ють, судять за сфальсифікованими протоколами, садять на «доби». Корреспондент Belsat.eu Катерина Андрєєва, затримана 12 вересня під час стріму з жіночого маршу, провела три дні і три ночі в ЦІП на Окрестина – і розповідає, як це було.

– На вихід! Обличчям до стіни, руки на стіну долонями вперед! Зняти взуття! Руки за спину!

Окрики доглядачки проганяють залишки сну. Я стою на холодному коридорі, заткнувши очі в противний сіро-блакитний глянець стіни. Поруч зі мною в такій же позі застигли ще четверо жінок різного віку: наймолодшій – двадцять один, хоча виглядає на шістнадцять, а найстарішої – за п’ятдесят. Вона сильно переживає, тому що люди в оливкових костюмах схопили і її дочка – «коротко стрижена після онкології, раптом бачили.»

Через хвилину нас заводять назад в камеру. Після “шмона” тут все догори ногами: доводиться заново розстеляти брудні матраци, збирати розкидані прокладки. На підлозі в пилу валяється маленький іграшковий тигреня, якого мені дозволили пронести з собою на обшуку.

– Цікаво, Що нового вони очікували у нас знайти?

– Дідько з ними, дівчата, давайте пити чай, а то вже майже охололо. Пригощайтеся!

Поки я єдина, кому видали передачу з дому. Аромат шоколадного печива, дбайливо покладеного чоловіком, б’є в ніс і змішується з різким запахом туалету. Точніше, смердючої діри в підлозі з заскорузлим коричневим нальотом. Тягне нудити. Починається черговий ранок на Окрестина.

Шановні читачі! 16 вересня суд Фрунзенського району Мінська покарав фотографів Олександра Васюковича і Влада Гридіна 11 добою арешту. На знак солідарності з колегами «Белсат» відмовляється від фото на цілий день.

«Мовчи, а то наручники надіну!»

До мене підійшов чоловік у цивільному, раптово і грубо схопив за руку і наказав «показати документи співробітникам міліції». Я обернулася до молодих міліціонерів у формі і вже потягнулася за паспортом в сумку, але побачила, що ті просто стоять і посміхаються між собою. Вони нічого від мене не вимагали, а «цивільний» кудись зник. Скориставшись затримкою, я вирішила продовжити ефір, трохи відійшовши в сторону. Пізніше в протоколі про мене написали про «непокору міліції», а чоловік, який хапав мене, виявився заступником начальника відділу ГУВС Мінміськвиконкому. На жаль, Микола Шумилов не вважав за необхідне представитися, перш ніж хапати журналістів за руки.

Раптом омонівці якось відступили, і поріділі ряди учасниць маршу все ж рушили в бік Немиги. Під мостом, що розділяє верхнє і нижнє місто, я опитувала дівчат на пішохідному переході, коли поруч різко загальмував мікроавтобус. Мене обхопили за спину і потягли всередину машини слідом за оператором. У салоні було ще п’ятеро в цивільному. Стало зрозуміло: спецоперація організована спеціально для знімальної групи «Белсата».

На питання, куди ми їдемо, крикнули: «мовчи, а не то зараз наручники надіну!»

«Адвокат? Немає сенсу при таких справах»

Міліціонер, якого посадили нас стерегти в актовому залі Жовтневого РУВС, розповів, що ця ділянка «спеціалізується за кореспондентами». Дійсно, 27 серпня сюди запхали п’ятдесят журналістів, включаючи іноземних та акредитованих. Більшість випустили через кілька годин, але я і ще троє колег провели в залі всю ніч до суду.

Чергові тут підкреслено ввічливі: і води дозволять попити, і в туалет сходити самостійно, і навіть на вулицю покурити виведуть. Пару тижнів тому вони взагалі поставили перед затриманими журналістами цукерки, зефір і каву. І відеокамеру –зняти, як «нечесна» преса охоче пригощається міліцейською подачкою. Природно, такої картинки журналісти їм не створили.

Час від часу черговий змінюється – нічиїх імен ми не знаємо. Деякі намагаються розговорити нас на тему політики. Мовляв, навіщо люди порушують законодавство, якщо можна просто подати заявку на мітинг у Мінміськвиконком?

– Ну ось заради чого виходять айтішники? Що їм не подобається, у них же зарплати величезні! – обурюється міліціонер.

– Знаєте, не у всіх сенс життя зводиться до зарплати, квартири в Мінську і службової «Джилі», – відповідаю йому.

Через годин п’ять сидіння в залі лейтенант Євген Філатов –зовсім молодий хлопець з блискучими карими очима і заіскуючою посмішкою – приносить мій протокол. Точніше, два протоколи: по 22.9 (незаконне виготовлення продукції ЗМІ) і 23.4 (непокора міліції) КпАП.

– Чесно кажучи, я виступав за те, щоб скласти ще й по 23.34, за участь у несанкціонованому масовому заході, але керівництво сказало обмежитися цим. Так що поїдете на ЦІП. Адвокат? Ні, він без сенсу в таких справах – оксамитовим тоном каже лейтенант.

Нас з оператором завантажують в службову «Газель» з завішаними шторками.

– Ви розумієте, що міліцію зараз всі ненавидять? – питаю по дорозі у конвойного.

– А за що?

– За те, що від вас люди виходили сині.

– А треба було дивитися, як вони коктейлі Молотова кидають у співробітників?!

– Не наздогнали б спецтехніки, не стріляли б на поразку – ніхто б вас не чіпав. До речі, ви не хочете звільнитися з органів? Існують програми підтримки, грошима забезпечать, можливо, житлом…

На слові «житло» він схаменувся. Видно, сильний фактор.

– Що, і житло дадуть?

Ми вже заїхали на Окрестина, коли один з конвойних розповів:

– Я спеціально в «Ютубе» таким чином Налаштування поставив, щоб в топ потрапляли відоси тільки про спорт. А вся політика щоб нижче йшла. Але я туди вниз спеціально не промотую.

Одні нари на двох

Перше, що кидається в очі у внутрішньому дворику на Окрестина – високий білий паркан. Біля нього 9-12 серпня масово і жорстоко били затриманих. На вході в ціп стоять силовики в балаклавах. Мене проводять в коридор, де вже стоять обличчям до стіни з десяток дівчат. Наступний етап – особистий огляд. Нас по одній заводять в кімнату, де міліціонер в масці наказує повністю роздягнутися. Вона перевіряє ліфчик і нишпорить по тілу з усіх боків. Найнеприємніше – стоячи на крижаній підлозі знімати трусики. Встигаю подумати, що марно одягла мереживні.

Конвой заводить на третій поверх – і ось, ззаду брязнули двері і повернувся ключ. Я тут абсолютно одна. На стелі блимають червоним дві камери відео спостереження. Після огляду матраца на предмет клопів наважуюся розстелити так зване білизна: наволочку з грудками бруду і простирадло з бурим плямою невідомого походження. Незабаром доглядач просуває в годівницю сумку з гігієнічним набором: паста і щітка, прокладки, вологі серветки, мило. Пізніше я дізналася, що їх поставляє на Окрестина «Червоний Хрест». Денна лампочка змінюється на білий ліхтар – значить, відбій.

Вранці в камері дуже холодно.

– У нас графік закриття вікон – 15 вересня, а сьогодні 13-е. Нічим не можу допомогти. Поприсідайте, повіджимайтеся, – радить огрядна доглядачка.

Їжа на Окрестина – особливе задоволення. Ковтаю пару ложок прісної в’язкого слизу, яку тут називають «вівсянкою», але блювотний рефлекс дає про себе знати. Сподіваюся, що зможу протриматися до передачі на шматках сірого хліба, розмочених у воді. Якщо довго катати хлібний м’якуш в роті, він починає здаватися солодким. Від слабкості знову тягне на сон. До речі, спати вдень тут не забороняють.

– Юшка, дівчатка, Ушиця! У нас сьогодні рибний день! – заливисто сповіщає обід тітонька – рознощиця їжі.

В алюмінієвій мисці переді мною знову незрозуміла жижа, синювата сосиска і атомно-кисла капуста. Можливо, після тижня голоду я б з’їла все дочиста. Поки – здолала тільки капусту. Але і вона пробула в шлунку непробачно мало часу. Загадка, звідки у чаю такий дивний присмак, розкрилася швидко: на дні плавав жирненький мураха.

– А на вечерю попити дадуть?

– Кидай пити, досить вже,– жартує весела рознощиця.

Вночі мене перевели в іншу камеру, на другий поверх. Тут нас вже п’ятеро, а ліжок всього чотири. Бувалі доглядачі стверджують, що пощастило: під час масових затримань в таку камеру наштовхують мінімум по двадцять чоловік. Ми ділимо нари з Веронікою, вона ветеринар. На верхніх нарах – дизайнер Діана і викладач хорового співу Єлизавета. Поруч лежить Тетяна, чию хвору доньку теж затримали.

– Точніше, донечку затримали першою, а я стала перед автозаком і не збиралася йти – там же моя дитина!

Після відбою нікому не спиться. Говоримо до світанку: про політику, про майбутнє, про наші сім’ї, роботу, плани, яким в наступні дні не судилося здійснитися.

– Це все нагадує мені якийсь госпіталь.

– Ага, тільки хворі тут – не ми.

Обурення і злість змінюються сплеском реготу від хорошого жарту. Сміх – задумливим спокоєм. І ні сльозинки не зронила жодна з нас.

Тетяну випустили в понеділок. Ліза, Вероніка і Діана у вівторок отримали від 11 до 13 діб арешту, їх етапували в жодінскую в’язницю.

Суд наді мною був призначений на ранок 15 вересня і проходив по «скайпу» в приміщенні ІТТ. Свідки-міліціонери на засідання не з’явилися. Суддя Олена Живиця швидко зачитала письмові матеріали справи, переглянула фрагмент прямого ефіру з жіночого маршу, де видно, що «непокорою» і не пахне, і пішла на 15 хвилин для винесення рішення.

Через відкрите вікно з ув’язнення пробивався сонячний промінь і приємно опікав обличчя, а вересневий вітерець добродушно охолоджував. Хтось із затриманих сунув в руки карамельку. Так я просиділа майже три години. Нарешті на екрані ноутбука з’явилася суддя.

…протокол за статтею 23.34 КоАП відправить на доопрацювання в РУВС Жовтневого району Мінська.

Тоді я вперше за три доби розплакалася і крикнула:

– Хто поверне мені три дні життя?!

***

На момент публікації за гратами Окрестина знаходяться фотожурналісти Олександр Васюкович і Володимир Гридін. Їх визнали винними в «участі в несанкціонованому масовому заході» і засудили до 11 діб арешту. У Гомелі журналістка Марина Дробишевська покарана 10 діб. Журналіст Євген Меркіс покараний на 15 діб арешту. Всі вони виконували свої професійні обов’язки. Журналісти Сергій Щурко та Дмитро Семченко засуджені на 15 діб 10 вересня.

Катерина Андрєєва/ОБ, belsat.eu

Новини