Події в Білорусі та Майдан в Україні: чи можна їх порівнювати?

Пьотр
Погожельський

Влада Білорусі напередодні президентських виборів лякала людей Майданом. Опоненти Олександра Лукашенка пояснювали, що не планують його організовувати. Обидві сторони досі тримаються своїх слів.

Чинний глава Білорусі дійсно підготувався до Майдану. Він однак проморгав, що часи змінилися і модель протестів сьогодні вже теж зовсім інша – не така, якою вона була майже 7 років тому в Україні.

По-перше, протести в Києві були сконцентровані в одному місці – в самому центрі столиці. У той час я жив в одному зі спальних районів Києва і нічого, крім відгуку звукових гранат з площі Незалежності і наклейок на стовпах і в ліфті, не нагадувало про те, що в місті триває революція. У Мінську все інакше. Демонстранти вже черговий вечір гуртуються в різних місцях білоруської столиці, переміщуються, а це ускладнює силовикам боротьбу з ними. Вони змушені носитися по всьому місту і полювати на протестувальників. А це досить важко в Мінську, площа якого становить майже 350 км2 і де живуть два мільйони жителів. До того ж Олександр Лукашенко і його армія і міліція готувалися до іншого Майдану. Вони очікували протест в одному місці, який відносно легко можна було б розігнати.

По-друге, під час Революції Гідності в Києві значну роль відіграли прямі трансляції (стріми) з Майдану Незалежності. Вони побічно заохочували громадськість до участі в протестах. Але традиційні засоби масової інформації, особливо телебачення, також були дуже важливі. Наприклад, з великою впевненістю можна стверджувати, що на перебіг подій у столиці України вплинуло те, що приватні телеканали (набагато популярніші за єдиний канал Українського державного телебачення) поступово переходили на бік демонстрантів. У Білорусі практично всі телеканали належать державі і вони також не мають великої аудиторії.

У нинішній ситуації це не важливо, якщо подивитися на зростання популярності Інтернету протягом останніх років. У 2013-му році 42% українців користувалися мережею (у січні 2020-го року вже 63 %). У Білорусі кількість інтернет-користувачів досягає на сьогоднішній день 80% населення. Влада, здавалося, враховує це, про що свідчать їхні спроби заблокувати інтернет. Однак інформація, незважаючи ні на що, простежується, перш за все завдяки різним телеграм-каналам.

По-третє, Україна ще до Революції Гідності була більш демократичною (точніше – більш плюралістичною) країною, ніж Білорусь. У південної сусідки Білорусі існувало також більш розвинене громадянське суспільство. З нього можна було легко виділити як керівників Майдану, так і організувати конкретні групи, які, наприклад, займалися охороною, лікарською допомогою або навіть культурною освітою. У Білорусі такого немає. Однак, це можна розглядати як плюс, оскільки лідерів не можна зупинити або змусити стримати натовп. Лідери просто фізично відсутні. Сама Світлана Тихановська не виявляла якоїсь неймовірної активності на мітингах, що втім і не було сюрпризом. Зрештою в результаті шантажу спецслужб вона поїхала з Білорусі до Литви.

По-четверте, структура влади в Білорусі і в Україні зовсім інша. У південної сусідки Білорусі існують різні групи впливу. Насамперед це олігархи, які дбають про власні інтереси. Під впливом подій на Майдані вони поступово віддалялися від Віктора Януковича і переходили на бік демонстрантів. Білоруський диктатор діє в іншому стилі, зберігаючи за собою монополію на владу і силу. Через це у нього фактично немає конкурентів у політичному полі, які могли б увійти в гру. Хіба тільки спецслужби або військові були б здатні на це, якби захотіли, але про настрої в цих середовищах ми знаємо надзвичайно мало.

По-п’яте, менталітет білорусів і українців теж різний. Хоча багато хто наполягає, що взагалі не існує такого поняття як «національний характер»,це, однак, очевидно: слабка держава в Україні знищила страх перед владою і виховала загальну недовіру до начальства, виробила звичку розраховувати в першу чергу на себе. У Білорусі соціальний контракт був зовсім інший: держава давала більше в обмін на послух. Навіть якщо зараз, в період епідемії коронавірусу, терпіння громадян закінчилося, часу на розвиток нових форм громадської активності ще не вистачає.

Все це доводить: абсурдно говорити про який-небудь «Майдан» в Білорусі. Настали інші часи, існують інші країни і відрізняються умови. Мабуть, тільки Олександр Лукашенко душею залишився в часах СРСР, захищаючи посиленими відділами міліції і спецназу пошту і садибу телебачення.

Під час останнього звернення до білоруського народу Олександр Лукашенко заявив,що білоруси не повинні забувати: «Президент – це лідер держави, вашої держави […] це обличчя країни, ваше обличчя». Однак Олександр Лукашенко не помітив, що суспільство змінилося і хоче мати інше обличчя – молодше, більш сучасне, можливо, навіть жіноче. Білорусам більше не потрібен «бацька». Вони охоче замінили б його на приємну дівчину у владі.

Пьотр Погожельський, belsat.eu

Більше матеріалів