Південний Кавказ чи знову Закавказзя?

Нагірний Карабах. Фото: Мацей Фальковский

Оголошена 9-го листопада російським президентом вірмено-азербайджанська угода про припинення другої карабахської війни не закінчує раз і назавжди цього конфлікту. Однак, вона настільки змінює ситуацію на всьому Південному Кавказі, що, безумовно, увійде в історію як поворотний момент в пострадянській історії цього регіону.

Нагірний карабах? І де це взагалі?

Короткий виклад історії цього складного конфлікту в декількох реченнях – завдання карколомне. Якби ми запитали про це вірмен, вони почали б розповідь з III століття до н. е., з часів напівміфічної Великої Вірменії, керованої Тиграном Великим, однією з провінцій якої був Арцах (вірменська назва Карабаху). Ми почули б про десятки вірменських монастирів і багатовікову боротьбу за збереження вірменського регіону. Азербайджанці, в свою чергу, зосередилися б на існуванні на цій території ханств, що формально входили до складу Персії, на практиці ж були керовані місцевими азербайджанськими династіями. Вони, звичайно, розповіли б і про місто Шуша, колишню столицю Карабаху, що вважалося колискою азербайджанської культури.

Щоб зрозуміти сучасний конфлікт, потрібно звернутися хоча б до середини XIX століття, коли в результаті війни з Персією регіон був включений до складу Російської імперії. Росіяни тоді підтримували християнське вірменське населення, яке масово вливалося на російський Кавказ з Туреччини і Персії. Більшовицький переворот, післяреволюційний хаос на Кавказі і короткочасне існування незалежної Вірменії та Азербайджану призвели до недовгого конфлікту між цими державами за населений, в більшості, вірменами Карабах. Однак, в 1920 році прийшли більшовики і завоювали обидві країни, завершивши першу частину конфлікту.

Підпис Сталіна

Подальшу долю Карабаху закріпив Сталін, який особисто визначив приналежність анклаву до Азербайджанської РСР, як і сусідньої, теж спірної, Нахічевані. Більш того, Карабах позбавили кордону з Вірменською РСР. В свою чергу, відокремлена від Азербайджанської РСР територією Вірменії Нахічевань отримала короткий кордон з Туреччиною. Це стало можливим завдяки передачі Совєтами до Туреччини так званого Сурмалінського повіту, на території якого знаходиться один з найважливіших вірменських символів – гора Арарат. Цілей в цій складній головоломці було дві: тримати під контролем обидві республіки і догоджати кемалістській Туреччині, яка в сприйнятті більшовиків повинна була стати їх союзником на Близькому Сході.

Нагірний Карабах. Фото: Мацей Фальковский

Тодішні рішення лягли в основу ще однієї відміни конфлікту, що почалася у вісімдесяті роки, коли ніхто на Кавказі навіть не думав про розпад СРСР. Група вірменських активістів (не виключено, що з подачі частини радянських спецслужб, незадоволених Горбачовим) розпочала кампанію з приєднання Нагірнокарабської автономної області до Вірменської РСР. У 1988 році почалися масові демонстрації в Єревані і Степанакерті, а боротьба за Карабах стала головним гаслом вірменського національного руху і початком боротьби за незалежність Вірменії. У тому ж місяці, за дуже неясних обставин, стався антивірменський погрому в Сумгаїті (велике місто під Баку), що вірмени інстинктивно сприйняли як повторення геноциду 1915 року. Спіраль взаємного насильства розгорталася з кожним днем. З обох сторін почали гинути люди. З Вірменії втекли азербайджанці, з Азербайджану – вірмени.

Війна після падіння імперії

Коли ще існував СРСР, Москва підтримувала азербайджанську сторону, побоюючись прецеденту зміни внутрішніх кордонів. Але коли радянська імперія впала, і Азербайджан став дивитися в бік Туреччини, вона надала значну допомогу вірменам. В ході інтенсивних боїв 1992-1994 років вірмени не тільки оволоділи більшою частиною Карабаху, а й сімома районами Азербайджану, що оточували анклав. На їхню думку, ці райони повинні були стати розмінною монетою в переговорах про майбутній статус Карабаху. У той же час, гасла приєднання Карабаху до Вірменії замінились на вимогу незалежності. В результаті, відбулося проголошення Республіки Нагірного Карабаху, яку офіційно не визнавав навіть Єреван, хоча давав їй всіляку підтримку.

Охоплений внутрішніми заворушеннями, позбавлений реальною армії Азербайджан не зміг протистояти вірменам. Хаос опанував тільки батько нинішнього президента Ільхама Алієва – Гейдар, який в 1993 році вийшов з політичного небуття, щоб врятувати країну (є багато фактів, що свідчать про залучення його людей в ескалацію конфлікту, що повинно було допомогти йому повернутися до влади).

За принципом “розділяй і володарюй”

Перша карабахська війна закінчилася в 1994 році підписанням перемир’я в Бішкеку під егідою ОБСЄ. За його умовами, бойові дії були припинені, хоча в регіон миротворчі сили не були введені. Створена роком раніше так звана Мінська група ОБСЄ, до якої увійшли Росія, Франція і США, повинна була бути посередником у мирних переговорах між сторонами. І вона опосередковувала, заздалегідь знаючи, що переговори приречені на провал, тому що грунтувалися на трьох взаємовиключних принципах – територіальна цілісність і право народів на самовизначення (третім було недотримання сили).

Нагірний Карабах. Фото: Мацей Фальковский

Вірменія хотіла пакетного рішення (спочатку статусу, потім виведення військ з окупованих азербайджанських територій) і ні за яких обставин не погоджувалася залишати Карабах навіть під символічною юрисдикцією Азербайджану. У свою чергу, Баку хотілося поетапного врегулювання (спочатку часткове виведення вірменських військ, потім статус) і виключало можливість незалежності або приєднання Карабаху до Вірменії. Тривалі періоди миру переривалися короткочасними ескалаціями (наприклад, в 2016 і червні 2020), які, однак, не змінювали лінію фронту.

У конфлікті найбільше вигравала Росія, використовуючи невирішений конфлікт для застосування тактики розділяй і володарюй проти Єревана і Баку, а найбільше втрачала сторона, яка, здавалося б, виграла. Тобто відрізана від світу (замкнуті кордони з Азербайджаном і Туреччиною) і залежна від Росії Вірменія. Конфлікт був також живильним середовищем для влади двох країн для соціальної мобілізації в періоди внутрішніх криз, головною рушійною силою націоналізму і державотворчим основоположним міфом для обох країн, зокрема Азербайджану. Завершенням цього періоду і одночасно перетином гордієвого вузла стало відновлення Азербайджаном військових дій 27 вересня цього року.

Друга карабахська: послідовність випадковостей, чи реалізація плану?

Війна, що завершилася в понеділок, була низкою неймовірних подій. Несподіваний вибух. Негайна мобілізація у Вірменії та оголошення воєнного стану в обох країнах. Швидка поразка, власне розгром, вірменської армії, що вважалася найсильнішою на Кавказі. Стоїчний, прямо-таки покерний спокій Росії, який деякі сприймали як слабкість. Азербайджанський бліцкриг на півдні та клин між вірменськими військами і кордоном з Іраном. Сам Іран реагував відносно спокійно, хоч він і конкурує за вплив в регіоні з Туреччиною. Нарешті, зайняття Шуші, розташованої далеко від лінії фронту, на важкодоступному плато, фактично з ходу і без істотної підтримки артилерії (багато військових експертів ще напередодні стверджували, що це тактично неможливо).

Нагірний Карабах. Фото: Мацей Фальковский

І коли шлях для азербайджанських військ для завоювання всього Карабаху відкрився (контроль Шуші означає можливість обстрілів столиці Карабаху і ключової автомагістралі, що з’єднує анклав з Вірменією) – в той же день у Путіна оголошують про припинення боїв і вхід у Карабах російських миротворців. Ще більшим сюрпризом стало оголошене Путіним створення російсько-турецького мирного центру (в Азербайджані або Карабасі). Підписана в Москві угода також зустріла майже миттєве схвалення Туреччини і … Ірану.

Така велика кількість непередбачуваних поворотів не може не викликати підозр, що нинішня війна могла бути ретельно зрежисована в трикутнику Москва-Баку-Анкара. Однак, оскільки ми, ймовірно, ніколи цього не дізнаємося, краще залишити спекуляції осторонь (і через десяток років нехай історики займуться ними).

Досить, що на підставі домовленостей, армія Вірменії має поетапно вийти з окупованих територій і Карабаху, а в регіон увійшли російські миротворці, які будуть також знаходилися на кордоні Вірменії та Азербайджану, забезпечуючи роботу прикордонних КПП. У Карабах також повинні повернутися вірменські біженці (в ході боїв майже все населення втекло до Вірменії), а сторони здійснюють обмін полоненими і тілами вбитих. Угода нічого не говорить про статус Карабаху. Неможливо в цій ситуації не погодитися зі свіжим твітом президента Грузії Саломе Зурабішвілі, яка, вітаючи сторони з досягненням угоди і подякувавши посередникам (sic!), заявила, що на Кавказі почалася нова ера.

Ільхам-Завойовник…

Війна, безсумнівно, є величезним успіхом Азербайджану. Перемога, хоча, можливо, і викуплена кров’ю тисяч солдатів (на відміну від вірменської сторони, Азербайджан з самого початку війни не публікував своїх втрат), також є особистим успіхом президента Ільхама Алієва, який у своїй знаменитій промові від 27 вересня з легкою невпевненістю погрожував вірменам кулаком. Можна навіть сказати, що цією перемогою (насамперед захопленням Шуші) він затьмарив зірку свого батька і вже з усією визначеністю назавжди забезпечив собі місце в азербайджанських підручниках історії.

Не те щоб Алієв не заплатив певну ціну за перемогу. Відтепер Азербайджан повинен буде змиритися з присутністю на своїй території небаченої там вже кілька років російської армії (останній об’єкт – радіолокаційну станцію в Габалі на півночі Азербайджану росіяни покинули в 2012 році). Під фактичним контролем Росії також буде азербайджано-вірменський кордон, і Баку буде змушений пропускати російські військові транспорти на базу в Гюмрі.

Нагірний Карабах. Фото: Мацей Фальковский

Однак значна, і при цьому визнана Росією, роль Туреччини в регіоні дає йому можливість маневру. Більш того, Азербайджан в результаті отримав зв’язок з Нахічеваніем через територію Вірменії. Крім того, якби в результаті угоди був відкритий кордон Вірменії з Туреччиною (закритий з 1992 року), турецький вплив в регіоні ще збільшився б. І, нарешті, головне – перемога в нинішній війні, безумовно, забезпечує йому комфорт спокійного управління країною на довгі роки, не побоюючись, що соціальні хвилювання можуть загрожувати йому. Бо хто захоче повалити визволителя?

…і продажний Нікол?

Настільки ж безперечною, як і нищівною є поразка Вірменії. Через півтора місяці вірмени опинилися у вихідній точці (і навіть в гіршій, бо територія під вірменським контролем значно зменшується). На смітник також була викинута величезна жертва всього народу за останні тридцять років.

Саме через Карабах Вірменія перебуває в такій трагічній економічній ситуації. Через Карабах вона ізольована в регіоні, і всі важливі інфраструктурні проекти між Каспійським і Чорним морями її обходять. Це карабахський конфлікт відсунув від влади єреванську інтелігенцію і підніс карабахських мілітарістів (колишні президенти Роберт Кочарян і Серж Саргсян). Як і ненависних олігархів, які зміцнилися завдяки ізоляції Вірменії.

Нагірний Карабах. Фото: Мацей Фальковский

Нарешті, в карабахському конфлікті слід шукати причини еміграції близько мільйона жителів Вірменії (вся країна зараз налічує близько 3 млн), не кажучи вже про загибель тисяч солдатів і мирних жителів. Як бумеранг повертається також травма егзистенційної загрози з турецько-азербайджанського боку і завислого над вірменським народом фатуму, який був частково відсунутий, завдяки перемозі у першій карабахській війні. У цій війні також упав міф про непереможну вірменську армію і незграбних воїнів з Азербайджану, який плекався впродовж тридцяти років. Невеликою втіхою для вірмен може бути тільки той факт, що Баку підтримувався турецькою стороною.

Нагірний Карабах. Фото: Мацей Фальковский

У вірменському розумінні підписання угоди 10 листопада в першій реакції не можуть бути оцінені інакше, ніж зрада по Ніколом Пашиняном інтересів вірменського народу. Мова про політика, який з надією прийшов до влади на хвилі соціальної революції 2018 року.

Таким чином, потенціал для негативного розвитку подій у Вірменії величезний, що продемонстрували вже у вівторок демонстрації в Єревані, в ході яких був жорстоко побитий спікер парламенту Арарат Мірзоян і розгромлений кабінет Пашиняна. Слід також пам’ятати про багату традицію політичного насильства у Вірменії за останні 150 років і про націоналістичні, або, навпаки, шовіністичні, погляди частини суспільства.

Ворожіння з кавової гущі

Прогнозування внутрішньополітичних сценаріїв у Вірменії сьогодні схоже на ворожіння на кавової гущі. Можна собі уявити як соціальну апатію і прийняття ситуації, революцію під керівництвом народних трибунів, і навіть захоплення влади армією, змушеної заспокоювати розігріті настрої суспільства. Тим не менш, з невеликою доброю волею можна вивести з поточної ситуації надію на майбутнє.

Вірменію після першої карабаської війни порівнювали з котом, який захопив таку велику рибу, що не зміг витягнути її з води, повільно сповзаючи в прірву. Мова, звичайно, про Карабах. Хіба звільнення від неї не дозволило б Вірменії розправити крила і використати великий інтелектуальний потенціал, великі зарубіжні контакти і характерний прагматизм вірменського суспільства в інтересах розвитку країни?

Нагірний Карабах. Фото: Мацей Фальковский

Хотілося б вірити, що так, хоча тут потрібна велика зрілість вірменських лідерів і вміння саме так представити ситуацію суспільству. Альтернативою залишається внутрішній хаос, що загрожує кризою державності, і ще одна глибока Національна травма. Але тільки історія покаже, чи отримає Пашинян від нащадків титул торговця або реставратора. З усією визначеністю, однак, протягом багатьох років, навіть після відходу з політичної сцени, він не зможе спати спокійно, побоюючись за своє життя.

Перезавантаження Закавказзя?

Незалежно від успіхів Азербайджану великий виграш зараз отримала Росія, якій вдалося так розіграти ситуацію, щоб, зміцнити свої важелі впливу в регіоні. Вона підірвала, правда, своє становище серед вірмен, які марно розраховували на допомогу старшого брата і болісно переконалися, що являються всього лише інструментом в руках московських товаришів. Російська зрада вірменським інтересам, однак, не перша. Точно те ж саме сталося сто років тому, отже вірмени повинні будуть проковтнути і цю “жабу”. Тим більше що російські “миротворці” відтепер будуть єдиним гарантом не тільки безпеки, а й існування вірменської громади в Карабасі.

Нагірний Карабах. Фото: Мацей Фальковский

Однією з проблем для Москви може бути і посилення турецького впливу на Кавказі, але, мабуть, це вкладається в більш широкі російські розрахунки, що охоплюють Близький Схід, Північну Африку і Кавказ, а також відносини з Заходом. І в цьому вимірі Туреччина залишається для Росії цінним, хоч і клопітким союзником, який, очевидно, грає, часом непокірного, але явно слабкого молодшого брата для росіян. Труднощі будуть також необхідність врегулювання суперечок (іноді, ймовірно, на рівні абсолютно локальному) між вірменами і азербайджанцями (як це було в перші роки конфлікту, коли в Карабах ввели радянські внутрішні війська) і більше ускладнень і більше відповідальності за суперечки про майбутній статус Карабаху.

Питання про Грузію

Однак дипломатичний і політичний успіх Росії очевидний, як би нам цього не хотілося. Поряд з демонстративним показом того, до чиєї зоні впливу належить ця частина світу, безсумнівним успіхом Росії є введення військ в Карабах (чого росіяни безуспішно домагалися) і на вірмено-азербайджанський кордон. Отже, чи повинні ми повернутися до вживаного в XIX і XX століттях (до розпаду СРСР) терміну Закавказзя, заміненого пізніше придуманим на Заході Південним Кавказом? Може бути і так. Час покаже.

Тепер все залежатиме від Грузії і російської політики щодо цієї країни. На відновлення Абхазії і Південної Осетії Тбілісі розраховувати, правда, не може (Росія визнала їх незалежність), так само як і на допомогу Заходу. Тому не можна виключати, що грузини змиряться з долею і повернуться під російське крило. Найчорнішим сценарієм було б націлювання Росією після втрати Карабаху клинка вірменського націоналізму на населену вірменами грузинську Джавахетію з метою приведення Тбілісі до покори. Але будемо сподіватися, що це всього лише політологічна фантазія.

Великий відсутній

Нарешті, і, відповідно тієї ролі, яку він зіграв в останніх подіях на Кавказі, варто згадати про Захід. Все можна описати одним реченням. Захід не грав там ніякої ролі. На жаль…

Мацей Фальковскі для belsat.eu/ОК

Мацей Фальковський – політолог, експерт з Кавказу, багаторічний аналітик Центру східних досліджень; в 2010-2013 роках співробітник посольства Республіки Польща в Єревані, а в 2017-2019 роках президент Фонду міжнародної солідарності.

Новини