Ліквідатор зняв це в Чорнобильській зоні, поки камеру не забрав КДБ

Фото

«Белсат» публікує унікальні кадри, зроблені водієм роти дегазації і дезактивації Сергієм Шалькевичем в Чорнобильській зоні восени і взимку 1986 року.

У 1986 році Сергію Шалькевичу виповнився 21 рік. Кілька місяців тому він повернувся з армії – а тепер отримав нову повістку.

«На перших повістках на збори для участі в ліквідації була червона смуга, вручати їх приходили з міліцією. Коли люди почали звільнятися з роботи і збігати, надсилати стали звичайні повістки на навчальні збори на 25 діб, – розповідає чоловік. – Така прийшла і мені. Я тоді зрадів, що не Чорнобиль».

Коли Шалькевич приїхав до Мінська, перед вокзалом стояла колона солдатів, хвіст якої закінчувався на площі Мясникова. З неї вивели всіх, хто встиг по дорозі випити, а також раніше судимих. Зараз чоловік гірко жартує, що в Чорнобиль поїхали молоді, здорові і тверезі.

«Іншим зачитали наказ про призов на спеціальні збори для ліквідації, попередивши, що в разі самовільної відлучки – три роки позбавлення волі», – продовжує Сергій.

Отримати їх Сергій міг вже через кілька місяців.

«Наш ротний поїхав до Бреста отримувати квартиру. Тоді ми вирішили тягнути сірник, хто на час його відлучки з’їздить додому. Витягнув я. Якби спіймали, мене чекав би показовий суд, щоб іншим було неповадно. Але я тоді про це не думав – чи багато у нас мізків в 20 років?», – каже він.

Повертаючись з рідних Стовпців в зону, Сергій захопив з собою «Зміну 8М» і кілька плівок. Саме тому в його колекції немає знімків початкового періоду служби: перші фотознімки зроблені восени 1986-го.

Боротьба з радіацією вилами

У Чорнобильській зоні Сергій Шалькевич став водієм пожежного взводу в роті дегазації і дезактивації, який їздив омивати споруди і автотранспорт у відселених селах і на самій АЕС.

{%CAPTION%}

У батальйоні Сергія були практично одні військовослужбовці запасу – «партизани».

«І Легасов [Валерій Легасов – член Урядової комісії з розслідування причин і ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. – Прим.» Белсат»], і всі інші підписалися б під словами, що найбруднішу роботу зробили саме «партизани». У нас було всього два солдати-строковика», – розповідає Сергій.

Сергій Шалькевич біля будівлі комендатури Брагінського гарнізону

У житлових наметах жило по 36-38 осіб. Для обігріву використовувалися печі-буржуйки. Дрова ніхто не доставляв – і солдати топили місцевими. Через це кожна буржуйка ставала міні-реактором. Сергій упевнений, що хлопці, які жили в цих наметах, нахапалися радіації більше, ніж ліквідатори на самій станції.

«У них потім кров брали – і у всіх була погана», – каже Сергій.

Яке опромінення вони отримали – нікому не розповідали. Всім писали однаково-від 5,7 до 10,5 рентген, додає чоловік.

«Працівники лабораторій, які передавали статистику про зараженість наверх, чули:

«Ви, що – очманіли? Стільки бути не повинно, зменшіть». І вони зменшували. Ті, що нагорі, передаючи цифри далі, теж чули: «зменшіть». Якщо після повернення з Чорнобиля хтось говорив в Мінську про свої дози опромінення, то чув, що, за статистикою, таких доз не було», – говорить Сергій.

У наметовому містечку взимку 1986 року

«Зима 1986-го була дуже сильною. Коли ми виїжджали в 30-кілометрову зону, то їхали в снігу як в тунелі, а проїзд для нас розчищали спеціальні машини», – розповідає ліквідатор.

Сергій Шалькевич перед наметом, де жили «партизани» з пожежного взводу роти дегазації та дезактивації

За словами Шалькевича, в наметовому містечку або у відселених селах знімати можна було без проблем.

«Жителів у них не було, а за нами ніхто не їздив. Села оживали, коли туди приїжджала рота дегазації і дезактивації: по кожному двору розставлялась група солдатів, щоб зняти шар землі і очистити споруди перед знесенням», – згадує ліквідатор.

{%CAPTION%}
{%CAPTION%}

Крім пожежної машини у взводі Шалькевича була друга машина – для перевезення людей.

«Це не військова, а звичайна машина. Їх вилучали у різних організацій, вони були хорошої якості, практично всі нові, – згадує Сергій. – Період ліквідації аварії на ЧАЕС збігся з коротким проміжком, коли машини переводили на газ – на фотографії за паливним баком видно газові балони».

«Зіли 133» для перевезення людей на сільській дорозі. «Це випадкова фотографія: я зарядив плівку і навмання клацнув найперший кадр – він зазвичай буває засвічений. На ділі виявилося, що знімок виявився одним з найцінніших», – розповідає автор
{%CAPTION%}

Під час дезактивації сіл «партизанам» часто не давали ніякого інструменту. У будинки заходити було не можна, але в госпбудівлі – можна. Ці вила один із солдатів взяв саме там, розповідає ліквідатор.

«Ми тоді часто жартували, що боремося з радіацією ось такими підручними засобами», – каже Шалькевич.

{%CAPTION%}
Водії на стоянці перед одним із «ЗІЛів» для перевезення солдатів. За кабіною видно пожежну машину
Один з «партизан» біля житлового намету
{%CAPTION%}

«Повертаєтеся героєм або зеком»

Шалькевич розумів, що додому фотоапарат вже не привезе – через радіацію. Але в Стовпці камера не повернулася з іншої причини.

Через деякий час після повернення з самоволки його взвод відправили на АЕС.

«Ми вискочили з кузова і перше, що побачили – КрАЗ з розрізаною навпіл кабіною, де залишилося тільки крісло водія. Все обшито свинцевими пластинами – мабуть з економії свинцю. Свинцем були обшиті також всі трактори і бульдозери, через це складно було визначити їх марку. Двері в кабіни відкривалися «колесом», як у підводних човнах. Коли я все це побачив – у мене почався мандраж. Я підняв маску і запалив. Нам тоді ніхто не пояснив, що найнебезпечніше в Чорнобильській зоні – те, що там вдихнеш. Форму можна змінити, можна прийняти душ, але те, що в легенях – вже залишиться там назавжди», – розповідає Шалькевич.

Після цього Сергій вирішив зняти всю цю техніку.

«Я розумів, що більш крутих фотографій у мене не буде», – говорить він.

І хоча ніхто, крім його двох товаришів, камеру в той момент не бачив, на ранок Сергія викликали в штаб до «особистів», співробітників особливого відділу – підрозділу військової контррозвідки у складі Радянської Армії.

«Я почав перебирати в голові всі можливі косяки – і нічого не міг згадати. Приходжу – сидить капітан, посміхається і відразу питання: «Плівка де?». І до мене дійшло. Я: Яка плівка?». Він мені: «Молода людин, не дуріть голову, немає часу. Ви зараз вийдете, подумаєте хвилин п’ять і зробите вибір: або ви повертаєтеся додому героєм, або зеком». Я потім весь час думав, хто міг донести – адже ми були тільки втрьох. Не знаю досі», – розповідає Шалькевич.

Замість 25 діб Сергій Шалькевич провів у Чорнобильській зоні навіть не три місяці, а цілих півроку.

«Термін призову на спеціальні військові збори обмежувався трьома місяцями, але поки ми там були, його збільшили в два рази. Можливо, не вистачало людей, а, можливо, вирішили, що раз вони вже нахапалися, то краще держава розрахується з ними – і, як в одній зі сцен нещодавно знятого серіалу «Чорнобиль», дасть 400 рублів – і «не забуде». Я не люблю слово «пільги»: це були гарантії. Але Батьківщина послала – Батьківщина забула», – підсумовує він.

Сергій дуже хотів би поглянути на вилучену плівку, але не вірить, що це можливо: зараз йому не видають навіть просту довідку про те, що саме він робив у Чорнобилі.

«Після повернення звідти у мене почалися носові кровотечі і підскакував тиск. Щоб розібратися зі здоров’ям, я пішов в архів і попросив видати довідку про те, ким я був в зоні і що виконував. Зʼясувалося, що карти доз опромінення в архів не здавалися. Я хотів подивитися в очі своїм командирам, але зʼясувалося, що частина розформована. Її немає».

Через дев’ять років після Чорнобиля Сергія визнали інвалідом. В інвалідному посвідченні написано, що його захворювання – розшарування грудної та черевної аорти – викликано катастрофою на ЧАЕС.

Денис Дзюба, Якуб Бернат, фотографії з архіву Сергія Шалькевича/Ір/ОБ

ДИВИСЬ ТАКОЖ
Коментарі