40 років на сторожі контрреволюції. Як Москва реагувала на спроби зміни влади на пострадянському просторі

За останні 40 років навколо Росії відбулося чимало революцій – як оксамитових, так і кровопролитних, – кілька спроб мирних революцій, а також прокотилася низка громадянських воєн. Москва по-різному реагувала на ці зміни, коли втручалася безпосередньо, коли неявним чином, а коли і зовсім вичікувала, але можна виділити якісь спільні риси. У їх числі ревниве сприйняття Кремлем простору екс-СРСР+Організації Варшавського договору в якості «свого», зміну влади – як недружній крок, реакцію Заходу – як втручання в свої внутрішні справи, а також кредити, роль християнських конфесій в успіху революцій і десанти пропагандистів з Москви.

«СОЛІДАРНІСТЬ»: ПЕРЕМОГА 9 РОКІВ ПОТОМУ

Неефективна планова економіка в Польщі до 1980 року поступово призвела до активізації соціального життя – холодильник почав перемагати телевізор. 2 липня 1980 р. ціни на товари, продуктові в тому числі, підскочили на 30-100%, після цього пішла хвиля страйків. Крім економічних і політичних запитів страйкуючі зажадали встановити пам’ятник робітникам, розстріляним поліцією під час акцій протесту в 1970 р. Так почалася «Солідарність».

М’ясний магазин у Варшаві в 1982 році. Фото: Chris Niedenthal / Forum

28 серпня 2-й секретар ЦК Михайло Суслов, міністр закордонних справ Андрій Громико, голова КДБ Юрій Андропов, Міністр оборони Дмитро Устинов і секретар ЦК Костянтин Черненко направили до ЦК КПРС доповідну записку і проект постанови щодо ситуації в Польщі. У цьому документі йдеться, що «страйковий рух набуває загальнодержавного характеру», тому Міноборони запросило повну бойову готовність з 18:00 29 серпня для трьох танкових і однієї мотострілецької дивізій – «на випадок надання військової допомоги ПНР [Польській Народній Республіці – Приміч. авт.]».

«При подальшому загостренні обстановки в Польщі потрібно доукомплектувати також дивізії постійної готовності Прибалтійського, Білоруського, Прикарпатського військових округів до штатів воєнного часу, а при виступі на боці контрреволюційних сил основних сил Війська Польського збільшити угруповання наших військ ще на 5-7 дивізій. Всього в цьому випадку буде потрібно закликати з народного господарства до 108 000 військовозобов’язаних і 15 000 автомобілів».


Для СРСР таке вторгнення не стало б чимось незвичайним: в 1953 р радянські війська придушили повстання в НДР, в 1956 р – в Угорщині, в 1968 р – в Чехословаччині, а з 1979 р загрузли в Афганістані, втрутившись в громадянську війну в цій країні.


6 вересня Станіслав Каня змінив Едварда Герека на посаді першого секретаря ЦК Польської Об’єднаної Робітничої Партії (ПОРП), але він теж не влаштовував Москву. 2 квітня 1981 генсек ЦК КПРС Леонід Брежнєв говорив на засіданні Політбюро:

«Найгірше, що друзі слухають, погоджуються з нашими рекомендаціями, але практично нічого не роблять. А контрреволюція наступає по всьому фронту. Тов. Каня визнав, що діють вони мʼяко, треба було б жорсткіше. Я йому на це сказав: «А скільки разів ми вас переконували, що треба вживати рішучих заходів, не можна без кінця поступатися «Солідарності». Ви ж все твердите про мирний шлях, не розуміючи або не бажаючи розуміти, що такий «мирний шлях», якого ви дотримуєтеся, може коштувати вам крові».

На тому ж засіданні радянського Політбюро обговорювалося введення воєнного стану в Польщі, необхідність переконати в цьому польських керівників – прем’єра Войцеха Ярузельського, який «остаточно розкис», і партійного лідера Каню, який «почав за останній час все більше і більше випивати».

23 квітня Політбюро постановило «враховуючи виключно важке економічне становище ПНР, продовжувати надавати їй посильну допомогу, одночасно максимально активізувати пропаганду з цих питань з тим, щоб кожен поляк знав, наскільки країна залежить від радянської допомоги і підтримки».


Також Політбюро вирішило провести з Польщею обмін партійними працівниками та активістами різних навколопартійних організацій на кшталт Комітету радянських жінок, направити до Польщі групу Держтелерадіо СРСР «для консультацій з тематики радянського мовлення на ПНР»; редакціям газет «Правда», «Ізвєстія», «Труд» було велено направити до Польщі на термін до 10 днів групу публіцистів для підготовки матеріалів, у тому числі викривального характеру, про діяльність антисоціалістичних сил».


18 жовтня ПОРП очолив генерал Ярузельський. Наступного дня в телефонній розмові з «вельмишановним, дорогим Леонідом Іллічем» він доповів про свої плани і подякував Брежнєву за довіру, пообіцявши питати його ради і звітувати про прийняті рішення, а також заявив: «Ми будемо широко включати армію в усі області життя країни». 12 грудня він ввів у Польщі воєнний стан, лідерів «Солідарності» заарештували та інтернували. Воєнний стан тривав до 22 липня 1983 року, весь цей період супроводжувався масовими виступами і арештами активістів «Солідарності», загинуло більше сотні людей, але опозиційна профспілка не була розгромлена повністю, а перейшла до підпільної боротьби.

13 травня 1981 року. Поранений папа Іоан Павло II у своєму джипі на площі Святого Петра після того, як в нього стріляв турецький бойовик Мехмет Алі Агджа. Фото: Vatican Vatican / Reuters / Forum

Велику підтримку «Солідарності» надавала Католицька Церква. Перший поляк на престолі апостола Петра, Папа Іоан Павло II ще восени 1980 року говорив:

«Я знову молюся про те, щоб Польський єпископат на чолі з Примасом [керівником Помісної Церкви, на той момент – колишній діяч опору кардинал Стефан Вишинський]… приєднався до нації в її боротьбі за щоденний шматок хліба, за соціальну справедливість і за законне право жити на свій розсуд і відповідно до результатів своєї праці».

Він регулярно зустрічався з представниками «Солідарності», а 13 травня 1981 р. ледь не був убитий під час генеральної аудієнції на площі Св. Петра у Ватикані. Важке вогнепальне поранення згодом сильно позначилося на здоров’ї понтифіка, а турецькому екстремісту Мехмету Алі Агдже приписували зв’язок з радянськими спецслужбами.

У жовтні 1984 р. офіцери польської держбезпеки вбили капелана «Солідарності» о.Єжи Попелушко, і це сильно сколихнуло протестний рух, а також допомогло Ярузельському усунути від влади можливих суперників – «яструбів» з прорадянського крила партії.

Похорон Єжи Попелушко у варшавському районі Жолібож. 3 листопада 1984 року. Фото: Jacek Marczewski / Forum

До 1988 р. стало ясно, що не допомагають ні репресії, ні часткові поступки, ні спроби економічних реформ. Після нових масових акцій протесту і страйків, восени уряд погодився на переговори з «Солідарністю», які завершилися навесні 1989 р. легалізацією бунтівної профспілки і масштабною політичною реформою, яка покінчила з соціалізмом і польською об’єднаною Робітничою партією.

КРАХ ОРГАНІЗАЦІЇ ВАРШАВСЬКОГО ДОГОВОРУ

Слідом за Польщею пішли зі сфери радянського впливу Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія і НДР.

В Угорщині зміна влади відбулася за польським сценарієм 1988-1989 рр. – переговори влади і опозиції, введення пакету прав і свобод, потім проведення парламентських виборів.

Відкриття кордону з Австрією призвело до того, що жителі НДР кинулися через Угорщину в Австрію і ФРН. У Східній Німеччині почалися масові демонстрації, тут теж активну роль зіграла Церква. 9 листопада 1989 р. впала Берлінська стіна, а 3 жовтня 1990 р. НДР увійшла до складу ФРН.

У Болгарії процес переходу до демократії та ринкової економіки почався в листопаді 1989 р., а завершився влітку 1990-го, але також пройшов мирно.

У Чехословаччині в листопаді 1989 р. почалися масові акції протесту, пізніше названі оксамитовою революцією. Демонстранти отримали підтримку кардинала Томашека, а військові відмовилися придушувати мітинги силою. У підсумку Компартія відмовилася від керівної ролі, уряд був сформований спільно з опозицією, парламент очолив лідер «Празької весни» 1968 р. Олександр Дубчек, а президентом ЧССР став драматург і правозахисник Вацлав Гавел. Через 3 роки Чехословаччина перестала існувати – Чехія і Словаччина стали незалежними державами.

Румунська революція стала найкривавішою з усіх в 1989 р., а почалася з арешту протестантського пастора Ласло Текеша 16 грудня. Спершу на захист пастора виступили його парафіяни та етнічні угорці, що жили в Тімішоарі, потім мітинги набули антикомуністичного характеру. Влада застосувала силу, військові – зброю, а мітинг в Бухаресті на підтримку правив Румунією з 1965 року Ніколає Чаушеску завершився провалом. У столиці почалися сутички з міліцією, були введені війська, армія перейшла на бік народу, диктатор з дружиною втік, але вони були знайдені, заарештовані, судимі і розстріляні. Влада перейшла до опальних функціонерів Компартії.

ЗАГИБЕЛЬ ІМПЕРІЇ

Ймовірно, історія радянських сателітів була б іншою, якби сам Радянський Союз не переживав в цей час складні часи – після трирічної «гонки на лафетах» країна занурювалася у важку економічну кризу, що супроводжувався проблемами з екологією, тліючими міжнаціональними конфліктами, залежністю від цін на нафту, все більш безглуздою війною в Афганістані.

Аналізуючи прорахунки американських радників та інших зовнішніх спостерігачів, для який крах радянської системи став несподіванкою, у своїй книзі «Загибель імперії. Уроки для сучасної Росії» економіст і колишній в. о. прем’єра РФ Єгор Гайдар пише:

«До 1985 р. були закладені основи глибокої економічної кризи в СРСР, для управління яким були потрібні жорсткі, точні і відповідальні рішення, розуміння його природи, набору заходів, які можна і потрібно зробити, щоб обмежити пов’язаний з ним збиток, щонайменше – спробувати запобігти краху економіки. Однак радянські чиновники, відповідальні за зовнішньоекономічні звʼязки, в цей час ще впевнені в стабільності валютно-економічного становища СРСР. Чи можна було в цих умовах, діючи енергійно і точно, не зробивши жодної помилки, зберегти СРСР – знати не дано. Але щоб шанси на успіх стали не нульовими, новим лідерам необхідно було розуміння масштабу і природи постали перед країною проблем. Керівництву країни, щоб хоча б поверхово розібратися в тому, що відбувається з радянською економікою, знадобилося більше трьох років. В умовах кризи це термін занадто довгий».

Отже, економічне становище СРСР хитке, за крок від прийдешньої прірви. Компартія починає «перебудову», оголошує «гласність» і поступово цей процес стає важко керованим.

На Заході люблять Михайла Горбачова, вихваляють за те, що він «дав свободу» – перш за все, німцям. Політики і журналісти, які про це говорять, випадково або навмисно забувають, що ті ж жителі НДР десятиліттями боролися за свою свободу, що ФРН доводилося буквально викуповувати громадян Східної Німеччини, що стіна впала завдяки не тільки необережним словами представника ЦК Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН), а й тому, що Східний Берлін кинувся на захід, а прикордонники не стали стріляти – і Горбачов тут ні при чому. При цьому в листопаді 1989 р. у розмові з генсеком ЦК СЄПН Єгоном Кренцем Горбачов зізнавався:

«Зараз дехто нас дорікає: куди, мовляв, дивиться Радянський Союз, чому він дозволяє Польщі та Угорщині «спливати» на захід. Адже ми не можемо взяти на утримання Польщу. Герек набрав боргів $48 млрд, Польща вже виплатила 49 з них і все одно повинна ще виплатити майже 50 млрд. (… ) Думаю, ми досі проводили правильну лінію: твердо виступали за співіснування двох німецьких держав… треба впевнено продовжувати саме цю лінію».

Довіра до СРСР і Горбачова у цих попередників сучасних нам путінферштеєров («професійний путінопоніматель» – той, хто вважає, що потрібно вести з Росією діалог) не підірвала навіть Чорнобильська катастрофа 1986 р., яку Радянська влада замовчували і масштаби якої приховували, але яка показала кризу народного господарства без прикрас.

Житель Вільнюса показує гільзи під час зіткнень між прихильниками незалежності Литви і Радянськими військовими в січні 1991 року. Фото: Георгій Пінхассов / Magnum Photos / Forum

Рік падіння комунізму в Європі, 1989-й, взагалі був складним для СРСР: це не тільки скликання з’їзду народних депутатів, а й кривавий розгін демонстрації в Тбілісі 9 квітня – гумові кийки, сльозогінний газ, саперні лопатки; Ферганські погроми (конфлікт узбеків з турками-месхетинцями) в липні; пригнічені військами хвилювання в Сухумі; в 50-ту річницю підписання пакту Молотова-Ріббентропа розгортається Співоча революція в Прибалтиці; починається відділення Придністров’я від Молдови; розвивається вірмено-азербайджанський конфлікту навколо Нагірного Карабаху – вже були вірменські погроми в Сумгаїті, незабаром буде Вірменський погром в Баку, а за ним введення військ і силове придушення заворушень, що супроводжувалося людськими жертвами. У 1990 році хвилювання і погроми були вже в Середній Азії – Ошська різанина між киргизами і узбеками, хвилювання і вбивства в Душанбе, потім в Україні пройшла Революція на граніті. У 1991 р протестувальники гинули від рук військових вже у Вільнюсі та Москві.


СРСР щосили тріщав по швах –чи до порятунку союзників було членам Політбюро?


Початок 1990-х ознаменувався громадянськими війнами в колишніх республіках Союзу: Молдова, Грузія, Азербайджан, Таджикистан; практично у всіх збройних конфліктах безпосередньо або побічно брали участь російські війська.

Наступна революція відбулася в 2000-х.

МИМОВІЛЬНА ДОПОМОГА ГРУЗИНСЬКОЇ ОПОЗИЦІЇ

Фінал правління другого президента Грузії Едуарда Шеварнадзе частково нагадував його початок – «Білий лис» прийшов до влади після повалення президента Звіада Гамсахурдіа. У Республіці процвітала корупція, економіка була в складному становищі, і, на довершення всього, парламентські вибори 2 листопада 2003 супроводжувалися масовими фальсифікаціями – це підірвало обстановку.

Опозиція на чолі з Михайлом Саакашвілі, Ніно Бурджанадзе і Давидом Жванія не визнала офіційні результати виборів, згідно з якими перемогли соратники Шеварнадзе, і закликали своїх прихильників до акцій протесту. Переговори президента з лідерами опозиції не привели до успіху. Багатотисячні демонстрації і мітинги по всій країні завершилися 22 листопада – в перший день роботи нового парламенту. Опозиція минула всі поліцейські кордони і зайняла парламент, Едуарду Шеварнадзе довелося тікати з будівлі.

Демонстрація прихильників грузинської опозиції в Тбілісі. 22 листопада 2003 року. Фото: Reuters / Reuters / Forum

Реакцію Москви докладно описує Михайло Зигар у своїй книзі «Вся кремлівська рать»: «Революцію в Грузії Кремль «проморгав» – в 2003 році він зовсім не бачив в ній будь-якої небезпеки. Росію дуже дратував Едуард Шеварнадзе. У момент його повалення «революція троянд» 2003 року не викликала в Москві ніякого неприйняття. Навпаки, Кремль навіть сприяв падінню Шеварнадзе». Поїздка міністра закордонних справ Ігоря Іванова була швидше рекогносцировкой: «Путін не дуже добре розумів, що і чому відбувається в Грузії. Чітких інструкцій у Іванова не було, головне – не допустити кровопролиття і революції. У незрозумілій ситуації Кремль завжди вважав за краще підтримувати чинного начальника».

Іванов зустрівся в Тбілісі з Шеварнадзе, Саакашвілі, своїми грузинськими друзями і «переконався, що Шеварнадзе остаточно втратив авторитет і вплив». Тому, не отримавши від Путіна команди рятувати режим Шеварнадзе, Ігор Іванов зібрав сторони конфлікту за одним столом, а потім вилетів в Батумі, де і дізнався, що Шеварнадзе подав у відставку.

ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПРОМАХ МОСКВИ

Президентські вибори 2004 року в Україні стали першою поразкою російської зовнішньої політики – Москва поставила не на того.

Прем’єр-міністр Віктор Янукович був наступником Леоніда Кучми, і в суперництві з екс-прем’єром і лідером опозиції Віктором Ющенком розігрував геополітичну карту – Янукович був відверто проросійським кандидатом. Разом з Кучмою він приїжджав в Сочі привітати президента Росії Володимира Путіна з днем народження, у свою чергу, Путін неодноразово приїжджав в Україну – відкривати поромне сполучення, дивитися військовий парад на честь річниці визволення Києва, давати інтерв’ю трьом українським телеканалам. Незважаючи на таку підтримку зі сходу, перший тур виграв Ющенко, а офіційні результати другого туру обурили українців – почався перманентний багатотисячний мітинг на Майдані Незалежності в центрі Києва, акції протесту проходили по всій країні.

Прихильники лідера української опозиції Віктора Ющенка чекають його появи під час мітингу на Майдані Незалежності. Київ, Україна. 3 грудня 2004 року. Фото: Reuters / Reuters / Forum

Розганяти опозиційні мітинги Кучма, що йде у відставку, не став, замість цього він включився в переговори, в яких брали участь не тільки суперники на виборах, а й президенти Польщі та Литви, екс-генсек НАТО, спікер Держдуми.

Як російські ЗМІ реагували на протести проти фальсифікації виборів у Білорусі та жорстоких розправ з прихильниками Світлани Тихановської ми писали тут: За «Живе Білорусь!» плюють в обличчя не всі. Як у Росії висвітлюють і коментують білоруські протести.

Російські ЗМІ почали висвітлювати українські протести як проплачений Заходом русофобський переворот, а Україну вперше шантажували примарою сепаратизму – 28 листопада 2004 р. У Сєвєродонецьку пройшов з’їзд депутатів усіх рівнів, який закликав до відділення Південного Сходу України від решти країни. Гостем цього зʼїзду став мер Москви Юрій Лужков, який давно підтримував проросійські сили в Криму.

Крапку в протистоянні поставив Верховний суд України – скасував підсумки другого туру виборів і призначив повторне голосування, в якому здобув перемогу Віктор Ющенко.

«Підсумок голосування 26 грудня 2004 року був для Москви шоком, – пише Зигар. – До самого останнього в Києві працював десант політологів, політтехнологів, депутатів, які посилали в Кремль депеші про те, що в цілому ситуація під контролем, що народ «не сприймає помаранчеву чуму», що у «прозахідного кандидата майже немає шансів«. Пояснити провал власною неефективністю вони не могли. Все, що вони могли, – це доповісти, що зробили все, що могли. І поскаржитися на захід».

Незграбна підтримка Путіним Януковича тоді не вплинула на ставлення українців до Росії, зате наслідки Помаранчевої революції моментально позначилися на внутрішньополітичній обстановці в Росії. Саме після Помаранчевої революції виникли рух «Наші» і телеканал Russia Today (RT) – в 2005 році, на тлі неприхованих страхів Кремля перед нібито насаджуваними Заходом «кольоровими революціями». Тим більше, що Помаранчева революція збіглася з раптовою норовливістю Абхазії, а слідом за тим демонстранти скинули президента Киргизстану.


НЕВИЗНАНА І НЕСПОКІЙНА

Формально частина Грузії, фактично підтримувана Росією напівнезалежна Республіка, Абхазія восени 2004 року також обирала президента. Головними кандидатами стали голова уряду невизнаної Республіка Рауль Хаджимба і екс-прем’єр, директор «Чорноморенерго» Сергій Багапш, який і виграв вибори. Поки Хаджимба опротестовував підсумки голосування, Росія заборонила ввезення абхазьких мандаринів. Політична криза вирішилася після переговорів за участю російських посередників: недавні суперники пішли на нові вибори єдиним фронтом – Багапш як президент, Хаджимба як віце-президент, – і успішно їх виграли.

ВІД ТЮЛЬПАНІВ ДО ГРАБЛІВ

Відразу після України і Абхазії революція сталася в Киргизстані. Причиною знову стали зашкалююча корупція і підтасовки на парламентських виборах. Президент Республіки Аскар Акаєв планував в 2005 році балотуватися на п’ятий термін, але його плани порушили акції протесту в лютому-березні. Почалися вони вимогами чесних виборів, потім протестувальники стали виступати за відставку Акаєва.

Протестувальники киргизької опозиції під час мітингу в Бішкеку. 24 березня 2005 року. Фото: Reuters / Reuters / Forum

24 березня 2005 р. 30 000 опозиціонерів зібралися біля будівлі Адміністрації президента і, після провокації, прорвали оточення і увійшли в «Білий дім». Аскар Акаєв з сім’єю втік з країни, він стверджував, що його скинули «бойовики, кримінальні елементи і наркомани», а план перевороту нібито був підписаний послом США в Киргизії.

Парламент призначив опозиціонера Курманбека Бакієва в. о. президента. 4 квітня в посольстві Киргизстану в Москві Акаєв підписав заяву про відставку – за погодженням з делегацією парламенту. Після відставки Аскар Акаєв почав працювати в двох московських вузах – МДУ і ВШЕ.

Але його наступник Бакієв не втримався в президентському кріслі і також був повалений обуреним народом. Революцію 2010 року російські лідери сприйняли інакше, ніж зазвичай: прем’єр Путін заявив, що «Бакієв наступив на ті ж граблі», а президент Медведєв – що ситуація в Киргизстані «свідчить про крайнє обурення народу». Курманбек Бакієв отримав притулок у Білорусі.

МАЙДАН У ВОГНІ

Другої поразки на українському політичному фронті Кремль зазнав у 2014 році. Президент Віктор Янукович, відмовившись від асоціації з ЄС заради російського кредиту в $15 млрд, не побоявся санкціонувати силовий розгін Євромайдану – з побиття омонівцями беззбройних студентів почалася Революція Гідності.

Чоловік розбиває кувалдою пам’ятник Володимиру Леніну, скинутий з постаменту учасниками протесту прихильників інтеграції в ЄС. Київ, Україна. 8 грудня 2013 року. Фото: Максим Змєєв / Reuters / Forum

Безперервні акції протесту в Києві весь грудень були мирними. Протестувальники робили неодноразові спроби знесення пам’ятника Леніну, який захищало кільце міліціонерів. Нарешті, 8 грудня 2013 фігура була скинута з постаменту, і це поклало початок «ленінопаду» і декомунізації.

Завдяки цій даті католицький єпископ Станіслав Широкорадюк розвинув цілу теорію: «8 грудня, коли впав памʼятник Леніну, я подумав – нарешті це сталося. 8 грудня – св’ято Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, 8 грудня паломники, якщо памʼятаєте, саме в цей день підписали [Біловезькі] угоди».

Взагалі, Церква брала активну участь і в цій революції: Михайлівський Золотоверхий монастир неканонічної Української Православної церкви Київського Патріархату давав притулок протестувальникам, а його храми стали польовим госпіталем Євромайдану; міліція штурмувала католицький собор св. Олександра, в якому також ховалися і ночували демонстранти. Православні і католицькі священики постійно були поруч з протестувальниками, молилися зі сцени і здійснювали богослужіння, потім сповідували і соборували поранених і вмираючих. Запобігти кровопролиттю їм не вдалося: в боях з міліцією, «Беркутом» і тітушками загинули більше ста людей.

Бої учасників Майдану з силовиками. Київ, Україна. 20 лютого 2014 року. Фото: Максим Нікітін / ТАСС / Forum

Знову, як і восени 2004-го, до Києва приїхали європейські політики. Переговори завершилися угодою сторін провести конституційну реформу і дострокові вибори президента в кінці року. Але протестувальники не погодилися з такою перспективою, після цього Янукович втік до Росії, а владу прийняв парламент.

«Він підписав угоду, дав наказ про виведення поліцейських, залишався в країні – – говорив прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков. – Європейські посередники обіцяли бути гарантами виконання угод. Те, що сталося – просто кричуща ситуація. Небачений досі розвиток подій – це була пряма загроза для Росії».

Революція закінчилася перемогою повсталого народу. Попереду були Крим, війна на Донбасі і малайзійський «Боїнг».

Кирил Романов /ОБ, Vot-tak.tv

Новини